Чи притаманна українцям ідея розвитку? Стаття на цю тему Л.Ковалевської «Розвиток — не наша ідея?» («День», № 206 від 10.11.2000) цікава своєю гостротою, але дуже тенденційна. Зупинюсь лише на найбільш суттєвому.
Неприваблива характеристика українського селянського менталітету не є специфічно українською. Це типові риси традиційної селянської спільноти. Щоб переконатися в цьому — прочитайте хоча б «Селян» Бальзака. Отже протиставлення нас європейцям (на думку Л.Ковалевської — «земля і небо») є протиставленням «традиційного» та «прогресивного» суспільств.
Щодо української «землі» — особливих заперечень не виникає, а от виправданість уявлення про європейське прогресистське «небо» і пов’язане з цим небом обожнювання західної ідеї розвитку — більш ніж сумнівна.
Сучасний західний розвиток — це розвиток техніки і технології, але не розвиток людини. Економічні успіхи «прогресивного суспільства» пов’язані передусім з досконалими організаційними формами та зі спеціалізацією. Але вузька спеціалізація означає звуження горизонтів людини, а отже — протилежна ідеї гармонійного і всебічного розвитку особистості.
На сучасному «прогресивному» Заході ми не бачимо того динамізму, тієї повноти, насиченості духовного життя, активних ідейних шукань, що були властиві його творчій еліті ще сторіччя назад, коли сучасна політико-економічна система була ще на стадії творення і переважав людський, творчий фактор. Натомість сучасний західний розвиток — це переважно рух за інерцією в досконалих організаційних формах, створених минулим сторіччям. У сучасній філософії та літературі спостерігаємо дезорієнтацію і розгубленість, малокрів’я, втрату смислу і зв’язку з життям. Панують масова психологія та масова культура — природні вороги ідеї розвитку особистості.
Повертаючись до характеристики селянського менталітету, порівняємо його з характеристикою менталітету маси «прогресивного» суспільства, майстерно зробленою іспанським філософом Х.Ортега-і- Гассетом у «Бунті мас». Побачимо ту ж самозакоханість і недовіру до всього вищого і нового, те ж пихате і самовдоволене неуцтво. Єдина важлива відмінність — це безмежне збільшення можливостей: «І коли традиційне враження підшіптувало: «Жити — це почуватися обмеженим, отже, хоч-не-хоч рахуватися з тим, що нас обмежує», то найновіший голос кричить: «Жити — це не зустрічати жодного обмеження; отже, спокійно здатися на себе».
Психологія «прогресистської» маси — це «психологія розпещеної дитини». Нерозвинена людина Заходу отримала розвинені можливості. Дитині дали погратися з атомною бомбою.
Оце і є та надихаюча ідея розвитку, те небо, на яке нас запрошує Л.Ковалевська. Цілком очевидно, що традиційне суспільство не витримує економічної конкуренції з прогресивним. Тому для України питання стоїть не про прийняття чи неприйняття ідеї розвитку, а про те, якою буде ця ідея розвитку. Альтернативою є, по-перше, копіювання організаційних форм, що забезпечують Заходу техніко-економічний прогрес. Але таке копіювання — без глибинного засвоєння тієї культури та інтелектуальної традиції, що створили ці форми і підтримують їх життєздатність, — скоріше приведе нас не до Європи, а до Латинської Америки.
По-друге, ідея випереджаючого та всебічного розвитку особистості. Це — та ідея, яку норвезький драматург Г. Ібсен наприкінці минулого сторіччя проголосив «істинним завданням народовладдя»: «Зробити всіх людей у країні шляхетними. Принаймні якомога більшу кількість» («Росмерхольм»). Головні засоби: підвищення загального освітнього та культурного рівня, створення умов для виявлення і реалізації талантів і здібностей вихідців з народних низів, участь громадян у розв’язанні конкретних місцевих проблем. Національна ідея розвитку може бути реалізована лише новою елітою, для якої є чужим схиляння як перед іноземним «небом», так і перед власною землею; якій чужа будь-яка — чи то етнічна, чи інтелектуальна — самозакоханість, але притаманні великі амбіції; яка усвідомлює, що «мало великим себе уявляти — треба великим буть«‘(В.Симоненко); яка здатна критично, але без самобичування оцінити набутки свого народу і людства, засвоїти їх — і на цій основі здійснювати рух вперед; яка буде поважати власний народ і черпати в ньому творчу наснагу — замість хизування власною освіченістю, інтелектом та прогресивністю.
Еліта не повинна оцінювати народ мірками, що підходять лише до високоосвічених суспільних груп. Як зразок творчих результатів доброзичливого ставлення еліти до народу ми можемо навести сприйняття видатними українськими письменниками наївних, але багатих на уяву народних напів’язичницьких вірувань (однозначно негативно оцінених Л.Ковалевською) — ці вірування надихали їх на творення таких літературних шедеврів, як «Вечори на хуторі близь Диканьки» М. Гоголя, «Лісова пісня» Л.Українки, «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського.
Сучасний занепад в усіх сферах громадського, культурного та економічного життя пов’язаний у першу чергу із занепадом національної еліти, а не з народною ментальністю. Українська еліта була асимільована в російську, а те, що залишилось, за рідкісним винятками, — псевдоеліта з провінційних гуманітаріїв, яка в СРСР створювала видимість національної ідилії. Ця провінційність після розпаду СРСР призвела до підміни національної ідеї ідеєю захисту формальних національно-державних атрибутів (мова, прапор, герб, гімн) і відмежування від радянського минулого. Гасло національного відродження, яке в 1990 році сприймалось як ідея українського ренесансу, національної весни, найповнішого розкриття творчих сил народу, перетворилось, за влучною характеристикою Л.Ковалевської, на ідею «повернення в минуле, у якому загубилися якісь особливі національні джерела» і намагання «зробити вигляд, що століття між цими точками відліку не мають ніякого значення».
Наша історія вже знала два подібних випадки занепаду еліт: асиміляція Польщею української знаті та асиміляція Росією (в дворянство) нащадків козацької старшини. В обох випадках український народ породжував новий тип еліти (в першому — козацька еліта, в другому — народницька інтелігенція). Україна чекає третьої зміни еліт.
