Любити великих воїнів- переможців, які відстояли нашу Вітчизну у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років, — це не мистецтво. Це любов до людини, і я так вважаю не тому, що у війні брали участь мій батько та одинадцять моїх найближчих родичів (четверо не повернулися, а інші одержали різні поранення: рідний дядько повернувся без обох ніг), а тому, що мої батьки-селяни навчили мене не просто жити, а жити, щоб любити людство. Олег Михайлович Лебедь («День», №80) пише про те, що і я знаю. Як солдати «йшли в атаку на кулемети, валялися в сирих окопах...». Тільки чомусь він не написав, чому ж ці солдати «нагороджені» пенсією всього лише в 100—120 гривень, а не так, як інші — в 300 і більше... Я ніколи не зможу зрозуміти, чому деякі колишні воїни, зокрема й пан Лебедь, так ревно ставляться до мізерних привілеїв дітей війни в Україні, тоді як в Росії, де, здавалося б, вони були в глибокому тилу, без найменшої тяганини цих дітей прирівняно до учасників війни. А діти війни України («прилипали», на думку Олега Михайловича) начебто обікрали й забрали славу воїнів-переможців. Він забув про те, що в цих дітей дорослi дядi, котрі розпочали війну, відібрали дитинство, а нині, через 50—55 років, у них же відібрали ще й старість. Я пишу про це тому, що, буваючи часто на кладовищі на могилі покійного чоловіка — підлітка війни, який пішов з життя передчасно, звернула увагу, що з двох десятків могил, розташованих поряд, на восьми стоять дати народження з 1938 по 1946 роки. Їхня кількість зростає. Гадаю, що це про щось свідчить.
Моя батьківщина невелика. Це «... кусок земли, припавший к трем березам» (за Симоновим) на Сумщині. Ця область від фашизму звільнялася двічі. Вперше на її землю фашисти ступили 1941 року наприкінці вересня. І ми теж не хотіли жити у фашистському полоні, але тоді вже було не до нас. У колгоспі навіть поганого коня не залишилося, і багато сімей, зокрема й ми з мамою, пішли з клумаками світ за очі... Але фашисти нас наздогнали, й ми повернулися в рідне село. У нашому будинку господарювали вже інші добродії, а ми всю війну поневірялися по чужих хатах.
Не знаю, може в Старобельському районі, де був тоді пан Лебедь, і збиралися «веселі компанії» 1941 р., але в тих місцях, де була я, такого не пам’ятаю. А от після страти партизан люди ходили, ще нижче опустивши голови, начебто вони були винні в скоєному фашистами.
У лютому 1943-го частину Сумщини звільнили наші війська, але радість була недовгою. У березні в наше село знову повернулися фашисти. Ми з мамою та сестрою знову йшли в тил Червоної Армії, але дорогою фашист розбомбив наш «обоз» з п’яти возів, де розмістилися десять сімей, і далі вночі ми йшли бездоріжжям по коліно в талому снігу. Село, де ми зупинилися, бомбили по три-п’ять разів на добу, кидали «запальники», які діти, якщо встигали, скидали на землю вилами й засипали піском. Так рятували своє житло. Тому що це не Ленінград, і в селі спеціально навчених команд не було. Так було з березня до серпня 1943 року. Я не в змозі полічити мирних громадян і дітей, які тоді загинули.
У серпні ми поверталися в рідне село, котячи візок на двох колесах, де було декілька каструль та жменя якоїсь крупи на дорогу. Це був весь наш скарб. А побачивши своє село з пагорба, не впізнали його: суцільні димарі від згорілих хат. Нашим харчем було те, що мати, ризикуючи підірватися на мінах, могла принести з лісу: гриби та бур’ян. Колгоспу не було. Усі поля були зриті окопами та вирвами від снарядів, діти й солдати засипали їх, щоб посіяти хліб, який був вкрай необхідний країні та фронту. Одна молотарка на декілька сіл. Енергію їй «давали» коні, яких ганяли в упряжці по колу, а снопи кидали вдови й солдатки. Поруч «крутилися» діти й підлітки. Вони часом підміняли матерів, які знемагали від безсилля, подавали снопи з віддалених кутів. Молотарка працювала цілодобово. Коні не витримували, їх міняли. А люди витримували. Вони падали в скирту, піднімалися й знову працювали, тому що на цей сільгоспагрегат чекало інше село. Пам’ятаю, кидаю снопи. Сил немає, але сісти боюся. Раптом у темряві не помітять і вилами опустять у барабан, переплутають зі снопом.
Про напівдитяче життя дітей війни можна було б написати не одну повість, тільки можливості немає. Я пишу ці рядки й сама не знаю — навіщо? Дивуюся, невже окремі колишні воїни, котрі захищали свої сім’ї, не обізнані з життям селян, які працювали на перемогу? Невже вони не знають, що під час війни праця колгоспників не оплачувалася? Невже вони не уявляють, як нині живуть колишні діти війни на 50—60 гривень на місяць і, йдучи повз рiзноманiтні продукти та морозиво (якого в дитинстві не бачили), відвертають обличчя, тому що вони й тепер живуть надголодь?! Невже деякі колишні захисники вітчизни настільки егоїстичні, що не можуть поділитися крихтами з дітьми війни та заздрять їхній убогості?
У мене немає ніяких прав чи можливостей, окрім пера й паперу. Маючи тільки це, я згодна з читачами вашої газети, які пропонують нашому урядові звернутися до німецької влади з пропозицією відшкодувати моральний збиток, завданий дітям війни. Може, тоді перестане нам заздрити пан Лебедь.
Серце чисте має творити добро, тому що перемагає не зло, перемагає добро.
