Вітчизняні політологи постійно приділяють пильну увагу парламентській більшості. Проте поза їхнім полем зору залишається феномен більшості іншого роду — регіональної електоральної більшості, що виявився на минулих президентських виборах. Це явище можна назвати як «переважна більшість». Переважна — не лише в кількісному значенні, а в значенні придушення меншості. Придушення методами психологічного тиску, нетерпимості, ненависті та застосування сили, зокрема побиття як самоствердження в політичній боротьбі.
Жорстка боротьба за владу двох партій — «партії влади» і «партії опозиції» — розколола електорат на дві частини. «Партія влади» нарощувала електоральну перевагу на «своїх» територіях за принципом «мета виправдовує засоби», заганяючи людей до «переважної більшості» за допомогою пряника, батога та свого роду наркотику. «Пряники» з «даровою» начинкою всіляких благ — це підкуп виборців у різноманітних формах. Приємне з корисним поєднували в собі розповсюджувані через пошту газети з чорним піаром, де дьогтем вимазували не тільки політиків, але й історію України, її зовнішню політику тощо. Тиск начальників на підлеглих, звільнення їх «за власним бажанням» — це методи індивідуальної роботи з населенням. Батогом же для масової свідомості стали страшилки на зразок: «До влади прийдуть... вони обгородять нас колючим дротом.., перетворять наш регіон на могильник для поховань ядерних відходів з усієї Європи.., заборонять розмовляти російською мовою» тощо. «Наркотик» — це зомбування суспільної свідомості стереотипами, що породжують ейфорію такої собі винятковості «своїх» на тлі «чужих». Причому винятковості ніби гідно не поцінованої: ми тут працюємо, а вони там відпочивають, ми їх годуємо, а вони виходять в передові.
Непоцінована винятковість породжує комплекс неповноцінності й робить електорат агресивно-слухняним на повідку в партії або вождя, які вирішують при цьому відразу два завдання. По-перше, роблять брудні справи чужими руками, залишаючись на політичному подіумі в «білих рукавичках». По-друге, для виправдання аморальної поведінки підбудовують «моральні підвалини». Серед них — культивування псевдопатріотизму, замішаного на відданості місцевим елітам або регіональним кланам. Із таких непомітних на перший погляд деталей складається крива графіка зміни самоідентифікації громадян зі своїм рідним краєм з перекосом у бік перших осіб регіону, як публічних, так і тіньових. На противагу українському «націоналізму» ці особи винайшли нову «регіональну національність» за зразком нової історичної спільності — «радянського народу». Під впливом комплексу політтехнологій змінився і характер виборця. Якщо раніше він відзначався доброзичливістю глядачів олімпійських змагань, які, вболіваючи за своїх кумирів, аплодували всім, хто стрибав вище і біг швидше, то 2004 року виборець вже був схожий на азартного гравця, що поставив на кін всі свої статки, чому всюди йому стали ввижатися шулери, негідники, вороги і зрадники.
Але найнебезпечніше — це те, що переважна більшість не може існувати без об’єкта придушення — без ворога. Образ ворога створюється міфічний, а мішенню стають реальні люди. Ворогів шукають за допомогою географічного покажчика. Прийом далеко не новий, але досі ефективний і зовні ефектний. Маніпулятори націлювали стрілку на Захід і кидали в натовп гасло. У відповідь він вивергав заряд негативної енергії.
Зростання «переважної більшості» майстерно стимулювалося. До політичного протистояння залучали маргінальні верстви населення, особливо сприйнятливі до всякого роду маніпуляцій. Їхня агресивність скеровувалася не тільки на політика, конкуруючого з місцевим протеже, але і на його електорат. Заклавши небезпечні міни громадянської війни, «миротворці» одночасно забезпечили собі алібі. Тероризуючи меншість, вони говорили: «Ми нікого не переслідуємо. Це народ відкидає політику опозиції!»
При всьому розмаїтті й багатоликості «героїв» і «ворогів» «лінія фронту» завжди проходила між можновладцями та їхніми «підданими». У будь-якій, навіть найбільш демократичній країні влада і народ відділяє деяка лінія напруження, яка першим не дає розслабитися, а других спонукає до участі в структурах громадянського суспільства. Кардинальною відмінністю виборів 2004 року в Україні стала спроба можновладців замінити лінію протистояння «влада — народ» на регіональне протистояння: Південного Сходу — з одного боку і Півночі, Центру і Заходу України — з другого. Тим самим країну поставили під загрозу розв’язання громадянської війни. «Холодну» — до того часу вже розв’язали. Основною її ознакою стала зміна ставлення до меншості в суспільстві. Якщо на всіх попередніх президентських виборах у людини, яка не підтримує кандидата від влади, могли бути неприємності на роботі та її могли навіть звільнити, то 2004 року до всього цього додалося ще одне нещастя — така людина ставала «ворогом народу», ізгоєм в середовищі таких же, як і вона, людей. Нічого подібного раніше не було: навіть коли ви активно агітували за «націоналістів», люди, які вас оточували, поважали ваше право на свій вибір і свою громадянську позицію, що відрізнялася від інших. Але на виборах 2004 року цілком свідомо розпалювалася громадянська ворожнеча, а лінію напруження «влада — народ» перетворили на лінію розколу країни. У газетах так і писали: «Схід проти Заходу! Ваш голос вирішальний!» Таким чином «партія влади» прагнула вичавити з регіонів додаткові голоси виборців. При цьому сепаратисти називали себе патріотами, а справжніх патріотів України таврували як зрадників. Будь-яке інакомислення, інший погляд і громадянська позиція негайно ототожнювалися зі зрадою. У такій обстановці доля меншості, особливо людей політично активних, була незавидною, а їхня діяльність — зв’язана з ризиком. Щодня розповсюджуючи агітаційні матеріали, інакомислячі усвідомлювали, що існує ймовірність не повернутися додому здоровими і живими. Населення було «заведене» пропагандою по повній програмі, а коли люди «втрачають голови» від ненависті — від них можна чекати чого завгодно. «Народні месники», які з фанатизмом нападали на людей тільки за те, що у них одяг був помаранчевого кольору. І все це проходило безкарно — ні тобі адвокатів з їхніми гучними заявами, ні правозахисників, які стукають у двері європейських інституцій...
Сьогоднішній розкол у суспільстві є прямим наслідком застосування «чорних» політтехнологій на президентських виборах 2004 року. І якщо комусь спаде на думку повторити цей сценарій під час парламентських виборів-2006, то нехай добре подумає — другого такого випробування Україна може не витримати.
