Чим ближче до виборів, тим сильніше охоплює деяких політиків гарячкова заклопотаність «тяжким» становищем російської мови та її статусом. Із цього приводу, тобто без усякого мотиву, роблять гучні заяви, збирають прес-конференції, проводять акції, презентації різних прожектів, словом, демонструються ритуальні політичні танці під лозунгом: «Захистімо російську мову!». Для суспільства — це такий же сезонний і хворобливий процес, як реакція на тополиний пух навесні та цвітіння отруйної амброзії в серпні-вересні.
Захист російської мови в Україні — це зовсім не захист, а саме справжній напад. Причому — доволі істеричний та агресивний. «Захисники» впритул не бачать предмет свого захисту, оскільки російська мова для них — не мета, а засіб досягнення своїх приватних інтересів у поході за депутатськими мандатами. Тим часом російська мова дійсно потребує захисту, як це не парадоксально звучить, від тих, хто її захищає. Тому що становище російської мови — це проблема не політична, а швидше граматична й, чим більше в ній політики, тим менше граматики. Численні заполітизовані громадські організації займаються не питаннями розвитку культури російської мови в Україні, а розпалюванням та порушуванням питання протистояння в суспільстві про статус другої державної мови, розподілом громадян країни на «російськомовних» і «націоналістів», протиставленням російської мови українській.
Так, багатьом «захисникам» Пушкіна не подобається, що його твори перекладаються на українську мову. «Як це можна «Я помню чудное мгновенье...» спотворювати українською мовою!» — скільки обурення вкладається в подібні вигуки. А те, що Пушкіна «спотворюють» англійською, французькою, німецькою й іншими мовами народів світу «захисників» аніскільки не турбує. Адже ці «спотворення» не є для них предметом політичних спекуляцій. Коли ж всесвітньо відомий пушкінський шедевр став об’єктом «перекладу» на ненормативну лексику, борці за державний статус російської мови немов осліпли й заніміли. Щодня повз так звані «графіті» сходами до моря проходять тисячі людей і споглядають «мистецтво» місцевих недоуків. Причому під цим псевдомистецтвом стоять імена, дата, номер школи і класу. Автори нібито пишаються написаним.
Ось воно де — поле неоране, заросле бур’яном для діяльності суспільств і партій — любителів російської мови взагалі і творчості Пушкіна зокрема. Не ображатися їм треба на критику, а проаналізувати чому «великий и могучий» перетворюється в «язык блатняка и попсы». А робити це, ох як не хочеться, тому що в результаті виявиться, що до виродження російської мови доклали руку його «захисники». Вони ось уже 14 років переливають із пустого в порожнє, називаючи біле чорним, підбурюючи людей, показуючи свою некомпетентність, неадекватність, нещирість і незацікавленість у державницькій мовній політиці, віддаючи перевагу демагогічній політиці «язык без костей». «Захищаючи» російськомовне населення від української мови, вони тим самим сприяють іще більшій деградації носіїв «язык блатняка и попсы», які, схоже, вже мають вплив на школярів не менший, аніж учителі. Демонструючи величину своєї любові до російської мови на мітингах, її «захисники» не спромагаються піти до школи і сказати митрофанушкам, що негоже поганити Поезію. Ну як же! Адже це ж для них не той масштаб, не та велич! Інша справа — засвітитися на телеекрані поруч із мощами святого чи вправно підкинути журналістам «дезу» про «примусову українізацію в поєднанні з масовими репресіями» проти російськомовних жителів Криму.
«Захисники», ті, які збирають підписи за державний статус російської мови в Україні навмисне вводять людей в оману, замовчуючи про наслідки, що загрожують при цьому мові українській. Більшість підписантів насправді не хочуть, щоб українська мова зникла внаслідок недобросовісної мовної конкуренції, влаштованої політиканами, для яких тема мови є всього лише розмінною монетою в грі по-великому.
