Багато хто вважає основними причинами кризи, яка вже понад півроку вирує в Україні, «справу Гонгадзе» та «касетний скандал». Така відповідь лише здається очевидною: вона насправді надто «очевидна», щоб бути вичерпною, та надто зручна для всіх, хто хотів би нею обмежитися, щоб уникнути об’єктивного аналізу глибинних витоків кризи. Якби раптом виявилося, що загибель Гії Гонгадзе викликана побутовими, а не політичними причинами, а плівки майора Мельниченка — це міф, — навіть при такому віртуальному перебігу подій навряд чи в Україні запанували б спокій та злагода, бо справжні причини кризи набагато складніші, ніж ці два чинники.
Трагедія Георгія Гонгадзе була не першопричиною кризи, а лише детонатором , який спровокував вибух у гранично наелектризованій суспільно- політичній атмосфері, а касетний скандал відіграв роль каталізатора процесу, який збагатив його новими фарбами та нюансами. Отже причина кризи — не в окремих, навіть приголомшливих подіях, а в системі політичних відносин.
Суспільні зрушення породжують у людей сподівання на краще майбутнє. Десять років тому, напередодні проголошення незалежності України та інших республік колишнього СРСР фахівці-політологи (А. Мігранян, А. Нуйкін, їхні однодумці з України) застерігали проти надмірного романтизму щодо негайного ствердження демократичного ладу і попереджали, що безпосередній перехід до нього від радянської політичної системи з притаманними їй рисами тоталітаризму неможливий. Тому неминучим було існування між ними авторитаризму — політичного режиму, позбавленого вад тоталітарного минулого, але такого, що ґрунтується на домінуванні виконавчої влади при недостатньому ще розвитку демократичних інститутів. Політичною формою, найбільш адекватною змісту цього періоду, була визнана президентська (або президентсько-парламентська) республіка. Передбачалося, що саме в цей час відбуватиметься подальша демократична трансформація суспільства: поступове подолання всіх елементів авторитаризму, зростання питомої ваги демократичних процедур та інститутів. На жаль, у більшості пострадянських республік ці сподівання не виправдалися і трансформація відбувалася у протилежному напрямку, аж до «туркменського варіанту».
В Україні гострі суперечки навколо проекту Конституції завершилися схваленням моделі, в якій переважають риси президентської республіки і наявні деякі елементи республіки президентсько-парламентської. Поступово визначилися і напрямки трансформації політичної системи України: застосування Президентом багаторазового вето на закони, прийняті Верховною Радою; підпорядкування силових міністрів безпосередньо главі держави, замість посилення контролю за ними з боку інститутів громадського суспільства, як повинно бути у демократичній державі; зростання швидкими темпами чисельності апарату виконавчої влади. На посилення президентської влади було спрямовано референдум, і не дивно, що виникли ускладнення з імплементацією його результатів: коли минулася ейфорія з приводу, відверто кажучи, несподіваних його результатів, багато хто замислився, схаменувся і вирішив хоча б уповільнити процес імплементації. Невипадковим є й упереджене ставлення до референдуму в європейських структурах. Недивним є відхилення Верховною Радою законопроекту про парламентську більшість: адже в разі його прийняття у парламенті під загрозою його розпуску постійно б діяло пропрезидентське співвідношення сил, а вплив меншості на роботу парламенту звівся б нанівець.
Політична криза поглиблювалася через посилення протиріч між об’єктивними потребами демократизації суспільства і відчайдушними спробами структур влади відтворювати і примножувати її авторитаризм. Звідси й випливає імперативна вимога часу: змінити вектор трансформації політичної системи, здійснити реальний демонтаж елементів авторитаризму, забезпечити поступову, але неухильну демократизацію всього суспільного життя. Саме ця формула повинна бути покладена в основу переговорів між владою та опозицією, необхідність яких визнається дедалі ширшими колами громадськості.
Формула діалогу передбачає досягнення компромісу, умовою якого є обопільна поступливість. Ось чому непоступливі заяви здатні лише торпедувати саму перспективу діалогу. Потрібні реальні та вагомі кроки. Зрозуміло, що косметичне причепурювання політичного фасаду або навіть жертва деяких фігур з політичної шахівниці нічого не вирішать. Якщо переговори приведуть до ще однієї «драми нездійснених мрій», це може мати досить небезпечні наслідки. Нерозв’язані протиріччя можуть згодом вибухнути із набагато більшою силою.
Кінцевою метою діалогу і змістом компромісу може бути поступовий, через певні заздалегідь визначені проміжні етапи, перехід до реального посилення впливу всіх інститутів громадянського суспільства та їхнього ефективного контролю за діяльністю всього державного механізму.
