Навіть для тих, хто цікавиться історією Кіровограда, залишається чимало білих плям. Суцільна біла пляма — період визвольних змагань 1917 — 1921 років. На сторінці історії міста на сайті Кіровоградської міськради цьому періоду присвятили лише одне речення.
Для більшості жителів Кіровограда зміст подій 1917 — 1921 років залишається таємницею. Зокрема — факт базування у місті Українських січових стрільців (УСС, усусів або усусусів) в часи гетьманства Скоропадського. І це попри те, що події тих часів значною мірою досліджені та викладені в численних спогадах, дослідженнях, публікаціях. Цінними є віднайдені дослідниками фотографії усусів у Єлисаветі.
1918 року разом із новими союзниками УНР — австро-німецькими військами — за наполяганням Грушевського у похід на Україну вирушив Український легіон січових стрільців. 27 лютого 1918 р. усусуси форсували Збруч та перейшли кордон.
Найтриваліший період, трохи більше чотирьох місяців (із семи місяців перебування на території Наддніпрянської України), січові стрільці знаходилися на Єлисаветчині. До Єлисавета відправили етапні формації — Кіш та Вишкіл, які розмістилися в довколишніх селах: Масляниківці, Грузькому, Карлівці та Іванівці. На початку жовтня 1918 р. формування УСС переведено на Буковину.
«Єлисавет мав давні традиції українського національно-культурного центру. В місті було багато інтелігентних родин, свідомих українців, які щиро вітали та гостинно приймали в своїх домах УССтрільців», — пише про тогочасний Кіровоград Степан Ріпецький у книжці «Українське січове стрілецтво».
Враження від Єлисавета 1918 року яскраво описані у замітках, статтях та щоденнику Михайла Горбового, стрільця гуцульської сотні УСС: «Із полудня того ж дня [13 червня 1918] доїздили ми до Єлисавета. Вже здалека мріє місто з копулами церков, твердинею. На двірець [залізничний вокзал] заїхали о год. 5 по полудні при грімких звуках орхестри. Зараз-таки мало не все місто злягло на двірець побачити «австрійських козаків». Стрільці, побачивши таке зацікавлення собою — дарма що були доволі помучені тижневою подорожжю, — теж хотіли «показатися». Вирівнялися лави, постава бадьора, старшини на конях, коротка, різка команда і — з орхестрою на чолі — двигнулося стрілецтво у місто. Вже цей перший вступ викликав у публики дуже додатнє вражіння, а це в той час багато значило...
По дорозі приглядаюсь місту. Вулиці широкі, засаджені по обох сторонах акаціями так, що хідники виглядають, наче алеї. Місто буде менше-більше таке, як наш Перемишль. Вивіски переважно московські. Лиш де є станиця Державної варти, там є тризуб і синьо-жовта вивіска. І ще по деяких склепах є українські [вивіски]. По передмістях вулицями такий порох (де нема бурковання), що колеса возів потопають, а людям сягає вище колін. Як усюди, так і тут, майже всі прохожі лускають «сімячко», себто насіння із соняшників...»
Фотій Мелешко у книжці «Українські січові стрільці на Єлисаветчині» стверджує, що «...січові стрільці діяли всупереч наказам німецького й австрійського командування. Вони перешкоджали грабіжницьким «реквізиціям» та каральним операціям проти українських селян, звільняли ув’язнених...».
Типові приклади наведені у спогадах Мирона Заклинського «А ми тую стрілецьку славу збережемо!»: «Друга сотня УСС дістала наказ роззброїти кільканадцять сіл на Херсонщині й арештувати «33-х большевиків»... Показалося, що були це найдіяльніші, найінтелігентніші українські діячі тієї округи, члени УЦРади, кооператори, вчителі, студенти... Селяни дали себе роззброїти, позносили добровільно трохи старої зброї. Зате в мешканні двох поміщиків перевели УСС основніше роззброєння... Подібне завдання в тім же часі дістала 3-тя сотня чот Г.Голинського, якій наказано успокоїти збунтоване населення містечка Добровеличківці та дооколишніх сіл. Населення Добровеличківців вітало сотню хлібом і сіллю. А після того пішла музика, співи й танці. Селяни щиро заприязнилися з УССтрільцями та з жалем їх прощали».
Такі дії усусів сходили їм із рук через покровительство члена австрійської царської родини Вільгельма Габсбурга. Саме до окремої групи німецького принца було включено Легіон УСС.
Місцевому населенню усуси запам’яталися завдяки своїй просвітницькій, культурній діяльності. Софія Тобілевич, вдова українського драматурга Івана Тобілевича (Карпенка-Карого), у спогадах «Рідні гості» писала: «Коли в неділю стрілецький хор співав у церкві під час Служби Божої, то народу було так багато, як на Великдень, або коли у школі відбувалися реферати з історії України, то людей було повно, а коли ввечері грали якусь комедію чи драму, то половина людей стояли за театром, заглядаючи через шпари в дошках і доспівуючи у своїй фантазії те, чого око недобачило і вухо недочуло... Під проводом старшин, з участю знавців свого діла — артистів, музик, — позаводили вони виклади шкільної науки для дітей і дорослих, світляні картини, концерти й народні гулянки. Було створено спільною працею велике діло культури, що зацікавило й прибавило до них усю околицю».
Така політика архикнязя Вільгельма викликала велике невдоволення серед німецького командування та гетьманських кіл і стала причиною передислокації усусів у Чернівці.
«Коли вони від’їздили з України до Чернівців — прощався щиро й сердечно брат із братом...» — згадує підполковник О.Доценко.
У 1918 році Українські січові стрільці з’ясували, що між українцями з Єлисаветчини та Галичини відсутні істотні відмінності.
