Луганськ часто асоціюється з постійними аваріями на шахтах, свавіллям депутатів, на кшталт Романа Ландика, і вважається індустріальним містом, де культурі та мистецтву приділяють недостатньо уваги. Але є й люди, життя яких — постійна боротьба за культуру, історію й гордість свого краю. Цього тижня продовжили акцію протесту луганські чорнобильці, в українському драматичному театрі відбулася прем’єра вистави «Кайдашева сім’я», також відбулася виставка картин уже визнаних і молодих художників «Осінній вернісаж». Але найбільше вразив не лише луганців, а й усю Україну вирок суду про ув’язнення Юлії Тимошенко на сім років. Хоч би яким було ставлення людей до екс-прем’єра, більшість усе-таки шоковані таким вироком.
Юрій ЮРОВ, головний редактор газети «XXI век»:
— Головною подією цього тижня, як і місяця, й року, я вважаю виголошення вироку Юлії Тимошенко. Моє ставлення до неї як до політичної фігури суперечливе, але зараз питання навіть не в цьому. Фактично, вже зараз видно, що Україна опинилася в повній політичній ізоляції. І не лише Західна Європа, США, а й Росія засудили цей вирок. І це загрожує серйозними санкціями для нашої країни. У зв’язку з цим події в Луганській області, які я вважав важливими, — це Інвестиційний форум, усе досягнуте за багато місяців і років, цей судовий вирок ставить під питання. Навряд чи інвестор піде до країни, в якій лідер опозиції опиняється за гратами. Це стосується й інвестиційних проектів Луганщини, й перспективи зони вільної торгівлі із Західною Європою і, хоч як це парадоксально, відносин з Росією. Я сподіваюся, що влада шукатиме якийсь вихід із цієї ситуації, але все одно шкоди іміджу країни вже завдано.
Дмитро СЕРГІЄНКО, художник, дослідник, член Спілки художників України:
— Найважливіше, що мені в понеділок зателефонували й сказали: стародавній печерний монастир, який я відкопував торік у Сватівському районі, нарешті почали вивчати, облаштовувати й вирішили побудувати там справжній монастир. Рік тому, коли його знайшли, жодна телекомпанія не поїхала на місце, поки я не достукався до київських тележурналістів. Ми залізли туди, а там 250 метрів ходів, підземна церква, келії! Вийшло, що лише центральні телеканали говорили про це, а луганські всі мовчали. Цей монастир знайшли ще в 50-х роках XX століття, але ним ніхто не займався. Зараз виникло спірне питання — скільки йому років, оскільки знайшли там видряпану дату «1827 рік», але є версія, що він з’явився набагато раніше — наприкінці VIII — початку IX століття. Усе це ще треба досліджувати. Вхід монастиря руйнується, він дуже засипається, а місце ж культове. Тому я дуже радий, що це місце стає значимим для Луганської області. Уже й назва є — Преображенський монастир, бо знаходиться в однойменному селі. Я добивався рік, щоб це місце згадали, щоб воно не зникло. Не настільки важливо, скільки йому років — 1000 чи 100, але його збудували ченці, і таких місць більше на Луганщині немає.
Ще днями в Луганську відбулася виставка картин «Осінній вернісаж», де свої роботи представили луганські й обласні художники. Неприємно було, що вона ще раз розкрила культуру луганців — усі бачили студентів, для багатьох з яких немає поняття «розібрати культуру по кісточках». Лише коли я почав показувати й розповідати про роботи, почали помічати щось, адже в художника це був крик душі. Це треба порушувати! Адже з цього складається рівень естетичної культури країни.
Анатолій ЯВОРСЬКИЙ, заслужений артист України, актор, режисер:
— Для мене і, я думаю, для нашого міста сталася велика подія цими днями — ми випустили прем’єру «Кайдашева сім’я». Вистава досить складна і для акторів, і для репертуару. Теми, які ми порушили у виставі, безумовно, стосуються кожного. Передусім суті взаємин у родині, оскільки в нас були дві головні мети: це історія однієї родини та історія цілої держави. Адже й за загальноприйнятими мірками, й у психології сім’я — це модель держави. І для мене дуже приємно, що практика показала: молоді люди, починаючи, нехай умовно, з дев’ятого класу, набагато прогресивніші й мудріші, ніж досвідчені дорослі, які сиділи на «Кайдашевій сім’ї». Порушені теми на перший погляд стосуються вже зрілих людей, але вони настільки животрепетні, що молодь це дуже зацікавило. У залі була ідеальна тиша. Тому я в черговий раз переконався, що думка про те, що молодь стає дурнішою, хибна. Нещодавно відбувся Луганський міжнародний інвестиційний форум, але, якщо чесно, я впевнений, що більшості людей укладені там договори абсолютно не торкнуться й не допоможуть їм. Людям треба інше: кожен хоче відчувати зменшення цін на проїзд, якісну медицину й роботу правоохоронних органів.
Микола КОСТЄВ, комендант наметового містечка чорнобильців, голова союзу «Чорнобиль» м. Первомайськ, ліквідатор аварії на ЧАЕС:
— За нетривалий час змінилося багато чого — по-перше, пішов дощ. Погода зіпсувалася, й ми скоротили намети. Тому що люди почали хворіти, адже це люди з підірваним радіацією імунітетом. Тому ми працюємо зараз у вахтовому режимі, сьогодні — одні, завтра — інші. Але акція триває, щоб усі чули, що луганські не задаються! Наше наметове містечко стояло, стоїть і стоятиме. Бо якщо закон буде ухвалено — це буде війна, нам байдуже де вмирати, тут чи під Верховною Радою. Важливо, що цього тижня міська адміністрація пішла вже нам назустріч: написали декілька листів, влаштували зустріч з Олександром Єфремовим, який пообіцяв посприяти нам, коли триватиме голосування. Хочеться сказати, що ми тут влаштували акцію протесту не лише за себе, а за тих же стареньких — дітей війни, наших матерів, тіток, бабусь, за тих людей, які воювали в Афганістані, за інваліда, котрий лежить безногий у ліжку, за того чорнобильця, який не в змозі сюди прийти, за цих вдів. Тому що нас просто загнали в кут.
Ольга АНТОНОВА, викладач Луганського національного університету ім. Т.Шевченка, кандидат наук із соціальних комунікацій:
— Для мене цей тиждень став часом роздумів і переосмислення. Ми зі студентами сходили на фотовиставку «Пробудження життя», присвячену необхідності паліативної допомоги невиліковно хворим. Молоді фотографи представили своє бачення цієї проблеми. Роботи неймовірно вразили, просто висмикнули з буденного розміреного життя з його дрібними проблемами й клопотом. Коли дивишся ці фото, переймаєшся їхнім настроєм, їхнім болем, жахом, печаллю, силою, то розумієш, наскільки неправильно ти — здорова сильна благополучна людина — витрачаєш найдорожче багатство — свій час, своє життя. Дивишся на такі світлі, теплі фото людини, яка по собі знала, що таке біль, і якої вже немає на цьому світі, й розумієш, що ось вона, таємниця того щастя, якого ми всі шукаємо, — квіти, кішка, сонце. Усе те, повз що ми проходимо в поспіху, зайняті роботою, кар’єрою, завтрашнім клопотом, таким безглуздим перед лицем вічності. Тож я зрозуміла — жити треба сьогодні. І цінувати кожну мить такого чудового життя, яке нам дано.
