13 березня нашій тітоньці Олександрі Павлівні Кондратович виповнилося 75 років. Проте багата вона не лише літами, а й тими добрими справами, які вона зробила для свого краю.
...Поліська глибинка в роки її дитинства не дуже сприяла всебічному розвитку — брак підручників, шкільного приладдя, необхідність щоденно пасти корів, хвороби старенької матусі, але вона, в прямому сенсі обпалена війною, коли тричі потрапляла в такі ситуації, що дивом залишилася живою, з якимось особливим завзяттям опановувала шкільну програму. «Вже тоді, — ділиться тітонька спогадами, — я зрозуміла, що урок у тих умовах — то таки головне джерело знань».
Життя в чужій хаті в чужому селі, хвора ненька, пізніше голодування — то тільки перші випробування на її дитячому шляху. Була свідком, як червоні партизани, не заставши бандерівців, яких селяни нагодували та дали прихисток на ніч, палили її рідне село Кримне. Виривали охоплені полум’ям солом’яні снопки зі стріхи хати й несли до клуні, хлівів, інших господарських приміщень. Дозволили тільки вигнати худобу. Наляканий цим жахіттям сусідський хлопчик Юрко Мацик чомусь прибіг на їхнє подвір’я й помчав на город. «Стой!» — закричав партизан, що наглядав, аби господарі не гасили вогонь. Не звернув уваги малий і піддав ходу. Автоматна черга — і хлопчина, розкинувши руки, зупинився навіки. «Та він же дитина!» — з розпачем вигукнула її ненька. «А мне какая разница. Сказано стоять — значит стой, сволочь! Мне ведь человека убить все равно, что муху», — похвалився «народний месник». Ця заява пізніше не раз коментувалася в родині.
У дитинстві найбільше боялася втратити маму, яка часто хворіла, намагалася в усьому їй допомагати, підмінити. Відчувала, як радіє ненька її успіхами, тому вчилася ще старанніше. Кримненська семирічка, Камінь-Каширське педучилище, Одеський державний університет імені Мечникова (заочно) — скрізь відмінний результат.
Коли ми навідуємося до тітоньки чи вона приїздить до нас, завжди з великою зацікавленістю слухаємо її розповіді про дитячі та юнацькі роки, перші кроки на освітянській ниві, передумови її успіхів, адже була успішним педагогом, улюбленицею своїх вихованців.
Розпочинала свою вчительську працю в Качинській семирічці нашого району, при цьому призначили її керівником найскладнішого класу — 26 хлопчиків і шість дівчат. Після кожного уроку доводилося вислуховувати скарги вчителів щодо їхньої поведінки. До яких тільки методів не вдавалась, аби знайти порозуміння, й таки знайшла. Найперше залучила дітей до позакласної роботи, допомоги старшим людям, одне одному, тим, хто потребував підтримки, й поступово шибайголови усвідомили свою відповідальність за власну поведінку.
У школі, крім мови та літератури, викладала музику, керувала дитячим та сільським хорами, працювала з солістами, співочими гуртами, читцями. На різноманітних оглядах її колективи завжди були серед переможців. Нині дивується: коли вона встигала все це робити?! У цей же період викроює буквально хвилини, аби записувати пісенний фольклор. Обійнявши посаду завідувача районного методичного кабінету, отримала можливість суботи та неділі присвячувати улюбленій справі: ходила, їздила по селах або розшифровувала тексти та мелодії. Згодом було скомпоновано співаник «Калиновий квіт Полісся», куди ввійшло понад 200 творів. Надіслала у видавництво «Музична Україна». Не видали. Та це не зламало її волю — навпаки, примусило працювати ще інтенсивніше.
Вийшовши на пенсію, весь свій вільний час присвячує фольклорним зацікавленням та краєзнавству. Поновила роботу над підготовкою збірника народних пісень, що побутують у Камінь-Каширському районі, й видала, хоча й з великими труднощами. Підготувала нове дослідницьке видання «Весілля на Поліссі», куди ввійшли детальні описи двох весільних обрядів — видричівського та гуто-камінського, з нотними записами пісень і коментарями.
Олександра Павлівна не втомлюється працювати для свого Полісся, дарма що доводиться оплачувати експедиції своїм коштом. Тож книжки «Нуйно: на скрижалях історії та сьогодення», «Коса ж моя шовковая», «Народний календар Волинського Полісся» — то нові кроки у вивченні народної культури поліщуків. Плідна праця дослідниці відзначена обласною премією імені Миколи Куделі, 2010 року їй було присвоєно звання «Почесний краєзнавець України». Нині Олександра Павлівна Кондратович, попри свій поважний вік, плідно працює над новою книжкою. Побажаймо ж їй здоров’я, творчої наснаги та успіху!
