Доброго дня, шановна Ларисо Олексіївно! З великою приємністю прочитала останній випуск Маршруту № 1 «Мій Шекспір», за який особисто Вам та всьому талановитому колективу газети «День» дуже дякую! Особливо зворушила Ваша, пані Ларисо, вступна стаття. Розповідь про те, як Ви — юна третьокласниця, гордо несли додому в «сітці» отриманий у сільській бібліотеці томик Шекспіра, та про свої враження від першого знайомства з творчістю Великого Барда, зрезонувала яскравою картиною, яка постала перед моїм внутрішнім зором, миттєво діставши з лабіринтів пам’яті згадку про свою книжкову дитячу історію.
Спробую розповісти про це докладніше. Як і Ви, я народилася в сільській місцевості, тільки не на Волині, а в Сіверському краї — древньому, живописному містечку Любеч, що на Чернігівщині, на самому кордоні України з Білоруссю.
• Щоправда, за часів мого дитинства — а це 1970-ті роки — про тисячолітню історію в Любечі нагадувала лише напівзруйнована печера Преподобного Антонія Печерського (983–1073 рр.), яку, за легендою, він сам викопав у підніжжі гори на крутих дніпровських схилах, та понівечені стіни Спасо-Преображенського собору (1811–1817 рр.) — єдиного вцілілого із семи церков, які були побудовані у XVIII–XIX століттях і діяли в Любечі на початку XX століття. Все решта — типовий краєвид радянської доби, характерний для тодішньої сільської глибинки, з двома культурними центрами, навколо яких і крутилося життя місцевих дітлахів — клубом та бібліотекою.
Весь час зайняті на роботі й по господарству батьки, навчивши мене в п’ять років читати, тим самим «убили двох зайців»: по-перше, відкрили переді мною браму до світу знань; по-друге, значно «зекономили» на часі, який треба було витрачати на читання мені казок. Коли десь через півроку я прочитала всі книжки вдома й у сусідів, батьки записами мене до бібліотеки. З моїх перших відвідин нашої бібліотеки і досі триває мій «букіністичний роман».
Виявилося, що жіночки в бібліотеці, котрих я вважала книжковими феями, ставилися до таких маленьких читачів та читачок, якою була я на той час, не менш привітно та уважно, аніж до свого книжного царства.
• Із часом, десь у четвертому класі, мені теж дозволили самостійно мандрувати між полицями з дорослою літературою та вибирати собі для читання практично все що заманеться.
Мій перший вибір дорослої книжки не тільки з погляду її змісту, а й її розмірів та ваги, мабуть, таки викликав у місцевих бібліотекарок подив не менший, аніж Ваш Шекспір.
Обрала я «Три мушкетери» А. Дюма — яскравий, червоного кольору грубезний том, який містив понад 500 сторінок. Тоді якраз був час, коли в Радянському Союзі практикувалося активне видання багатотомних зібрань іноземної класики, яка з точки зору радянської цензури була безпечною для «морального обличчя майбутніх будівельників комунізму».
• Бракує слів, щоб описати моє щастя, коли з незастібнутим ранцем, насилу запхавши ту книжку, я йшла додому. Прочитавши спочатку всього Дюма, потім Дрюона, Моема, Гюго і Стендаля, Купріна та Буніна, я почала розширювати свій читацький раціон пригодницькими творами Джека Лондона, Стівенсона, Конан Дойля і Сіменона, фантастикою Жуля Верна...
Це вже зараз я розумію справжні глибинні мотиви моєї на той час неусвідомленої втечі у світ книжок, сповнений яскравих пригод, мужніх, щирих, розумних та дотепних героїв. Завдяки читанню я інтуїтивно рятувала свій внутрішній світ від недолугості «ідейно правильних» піонерсько-комсомольських забав і тотального лицемірства й фальші буденного життя «епохи пізнього брежнєвського розвинутого соціалізму».
Ці «Дитячі університети» зробили з мене фанатичну шанувальницю книжок, бібліотек та книжкових крамниць. Досі найприємнішим «шопінгом» для мене є похід до книгарні. Тут ти маєш можливість взяти до рук нову книжку та сприйняти її не лише як
художній текст чи джерело інформації, а й як естетичний об’єкт: вдихнути запах друкарської фарби, відчути нас доторк фактуру палітурки, помилуватись ілюстраціями...
• Саме тому я зі щирою радістю продовжую купувати для себе та своєї родини, дарувати всім своїм друзям і знайомим різні книжки українських письменників та українські переклади зарубіжних авторів. Вважаю, що таким чином я повертаю свій борг українській літературі, якій я дуже завинила, адже, навчаючись у школі формально з українською мовою навчання в часи пізнього «совка», ми за поодинокими винятками були орієнтовані найперше на «великую» російську літературу.
Тож, перекидаючи місток із радянського минулого, в якому українська ідентичність утримувалася в занепаді, у нинішню українську реальність, не можна оминути увагою доволі песимістичні слова президента «Форуму видавців» Олександри КОВАЛЬ, наведені у статті «Чи змінить революція «Українську книгу?» («День» № 87, травень 2014 р.): «Уже все давно написано, треба лише актуалізувати з огляду на «діджиталізацію» та розповсюдження мобільного контенту, а також через те, що від бездіяльності наших попередніх можновладців Україна опинилася на межі чи вже поза межею гуманітарної катастрофи... Є візія, план змін, якась частина операційних документів, але хто в уряді буде це впроваджувати? Чи погодяться вони з необхідністю розробки стратегії, яка суперечить їхнім поглядам та переконанням? Як провести всі ці зміни через лабіринт Мінотавра, на кожному повороті якого стоїть чиновник з клеймом «це неможливо»?
• Задаймося питанням — чому? Не секрет, що всі роки незалежності (за винятком, можливо півроку — рік після помаранчевої революції), а особливо під час правління Януковича разом з ПР та КПУ, провадилася цілеспрямована політика апартеїду проти українців в Україні, коли все, що пов’язано з українською мовою, історією, культурою тощо брутально та демонстративно заганяли в своєрідне інформаційне та культурне гетто.
Далі подивімося на середній вік нинішнього чиновника від працівника міністерства до службовця районної ради — більшість з них має від 40 до 50 років, тобто отримували вони середню, а то й вищу освіту ще радянського зразка. Годі казати, що ні радянська школа, ні радянські виші не виховували патріотів України.
Так, одиницям з них пощастило навчатися, слухати лекції чи читати праці тих вчених, які попри все формували та утверджували український наратив, серед них: українського філософа світового рівня С.Б. Кримського (1930–2010); видатного українця — американця з індіанським корінням, історика Джеймса Мейса (1952–2004); доктора мистецтвознавства, культуролога В. Скуратівського; доктора філософських наук, професора П. Кралюка, доктора філології В. Брюховецького; літературознавця, письменника В. Панченка; доктора фізико-математичних наук, перекладача М. Стріхи; доктора юридичних наук, професора В. Василенка...
• Тому Українська культура для більшості держслужбовців є «terra incognita», адже в силу вищеназваних об’єктивних та суб’єктивних причин, вони виховувалися, а потім перебували в середовищі, яке толерувало апологетиці домінування імперсько-радянсько-російській літератури і мистецтва та відповідно, вторинності Українського, унікальності, цінності та самобутності якого вони досі не усвідомили.
Таким чином, вони здебільшого надають перевагу виставі театру «Сатирикон» Райкіна — а не Б. Жолдака, Влада Троїцького чи імпрезі гурту «ДахаБраха»; виставці картин Нікоса Сафонова — а не Івана Марчука чи Анатолія Криволапа; книжкам Акуніна, Пєлєвіна, Уліцької — а не Забужко, Матіос, Лиса, Жадана, Шкляра, Андруховича, Куркова і т.д...
• Всі дружно ходили на гламурні прем’єри російських фільмів Бондарчука, Михалкова та Бекмамбетова. І тільки одиниці дивилися останній фільм українського режисера Юрка Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001 p.), який став не тільки справжнім викликом існуючим російським історичним та культурним міфам і стереотипам, але воістину мистецьким заповітом геніального режисера сучасникам і наступним поколінням. Як написав Ю. Іллєнко у своїй трилогії «Доповідна апостолу Петру»: «Чому молитва? Бо це єдина сила, яку можна протиставити анафемі. Анафему ж було кинуто не на Мазепу, її було кинуто на всю Україну».
2011 року, через рік, як пішов з життя Юрій Іллєнко, звучить риторичне запитання Оксани Пахльовської, не менш актуальне і сьогодні: «Де цей фільм, до якого режисер ішов третину свого життя? Ви можете купити касету? Подивитися в кінотеатрі? По телебаченню? Ні, ви можете побачити і купити все: петербурзьких бандитів з чекістами і західні трилери з бойовиками. Задниці й члени всіх розмірів. Силіконові циці та сексуальні цяці. Але «Мазепи» немає ніде. Хто обдурив режисера? Хто купив-продав цей фільм у той спосіб, щоб його не можна було побачити?! Після всіх заборон радянських настали заборони пострадянські. Ті були примітивні й ідеологічні, а ці софістиковані й комерційні. А митцеві чи так, чи так — виходу немає». («День» № 104, 17 червня 2011 р.)
Як бачимо, очевидно безнадійна справа вимагати від «старих-нових» чиновників у «високих кабінетах» загальнодержавного чи місцевого рівня, прийняти до прикладу рішення про збільшення бюджетного фінансування будь-яких освітніх, культурних та мистецьких проектів, особливо в сільській місцевості та маленьких містечках, спрямованих на розвиток українського книговидання та книгорозповсюдження, театру, кіно, музейної справи і т.д., тим паче — на підтримку сільських бібліотек, а точніше, перетворення їх на сучасні інтерактивні майданчики, здатні надавати мешканцям різноманітні культурні та освітні послуги.
Але, настав час, коли ми зобов’язані дати не тільки військову та інформаційну відсіч російській агресії проти України, але й культурну, продемонструвавши і на індивідуальному, і на суспільному рівні здатність руйнувати фізичні та ментальні кордони між громадянами України, поширивши Українські цінності на всю територію нашої держави, що стане беззастережною запорукою її збереження та цілісності.
• Нам всім варто солідаризуватися із закликом, який прозвучав на сторінках книжки «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди» (2011 р.), надрукованої в рамках реалізації ще одного, без перебільшення, грандіозного проекту вашої газети — «Бібліотеки газети «День»: «Стати українцем — означає зусилля. Це зусилля повернути собі втрачену пам’ять, зрозуміти, хто ти є, якого ти народу, звідкіля, і що за тобою стоїть, зрозуміти, яка твоя мова, усвідомити свою ідентичність і зрештою відповісти собі на питання: хочеш ти до неї повертатися чи ні? Велике минуле зобов’язує до великих вчинків у сьогоденні».
Сподіваюся, що і у ваших Локачах, і в моєму Любечі, і в сотнях інших містечок і сіл України незабаром з’являться сучасні бібліотеки, книгарні і мистецькі центри, бо на моє глибоке переконання, справжнє відродження України починається насамперед з Українського культурного відродження.
З великою повагою та готовністю спільно з вашою газетою та всіма її однодумцями виступати у якості своєрідних культурних рейнджерів відродження України.
