Які там ще в народу питання, гідні референдуму? Ну, скажімо, питання, яке лежить на поверхні, про перевагу беззарплатної та безковбасної свободи перед помірно ситим партноменклатурним рабством. Чи не правда, так і проситься на референдум? Звісно, з найвищої згоди Центрвиборчкому.
Однак політики на те й існують, аби спрямувати невгамовну народну стихію в гідне русло й, зокрема, надати вельми прямолінійному питанню коректного звучання. Тому не виключено, що після ретельного огранювання політичними ювелірами, згадане питання бумерангом повернеться до електорату в наступному пізнаваному вигляді: «Невже ви проміняєте завойовану свободу — цю вікову мрію українського народу — на дешеву ковбасу від державних щедрот? Так чи ні?» І хоча електорат буде тим самим поставлено перед традиційним вибором між шилом і милом, його відповідь уже точно не розчарує наших екзаменаторів. Таки вибере, хоч і віртуальну, та все ж свободу — «найбільший дар, посланий нам небом» (Сервантес).
А це вже усвідомлена необхідність і десь навіть зобов'язання перед владою не робити культу з ковбасних ласощів. Така собі обітниця утримання від смачної і здорової їжі на період будівництва світлого ринкового майбутнього.
Думаю, шукану відповідь буде отримано й на вічне питання, над яким сушать голову покоління українських мислителів. Здогадалися, про яке питання йдеться? Правильно — «Хто з'їв наше сало?» Адже теж не може бути вирішено без всенародного опитування. І теж вимагає більш відточеного формулювання.
Після належного шліфування це питання може бути запропоновано електорату в наступній легкозрозумілій редакції: «Невже після оприлюднення неспростовних доказів витоку українського сала до ближнього російського зарубіжжя ви ще в цьому сумніваєтеся? Так чи ні?»...
Головне, завдяки ненав'язливому політсервісу, народ позбавлено болісних пошуків простих відповідей на вічні питання, які постають знову й знову. Правильна відповідь, майстерно вмонтована в поставлене питання — це ж вітчизняне ноу-хау, здатне здивувати навіть бувалих забугорних «піратщиків».
Взагалі, сплеск народної ініціативи за останній час просто приголомшує. Наше «єдине джерело влади» стає справді невичерпним джерелом питань, пов'язаних із реформуванням рідного парламенту, недоторканністю народних обранців й іншими високими політичними матеріями. Виявляється, що не єдиним виживанням стурбований електорат.
Будучи вельми «доторканними» з усіх мислимих боків (зарплати, пенсії, заощадження, власність тощо), маси буквально жадають правової зрівнялівки від верху до низу. Нехай, мовляв, і шановні нардепи спробують на власній, вибачите, шкурі ніжні дотики рідних силовиків (котрі інколи ледь відрізняються від силовиків із великої дороги). Ач, які «недоторканні» знайшлися! Тим більше, що в інших гілок влади давно вже сверблять руки, зв'язані законодавчими путами...
А які світлі ідеї часом генерує найглибинніше «джерело влади!» Наприклад, розсудливий дід Панас ще коли попереджав, що без двопалатного парламенту нашому хліборобському брату безальтернативна хана. А невгамовна баба Лукерія просто «дістала» сусідів нав'язливою ідеєю парламентської більшості. І не діють на неї заперечення, що, мовляв, із цією самою більшістю й у нашому занепалому маленькому селі перманентна напруга. Що не голосування, все фіфті-фіфті виходить. Стоїть на своєму невгамовна баба: розганяти їх, нероб, доти, аж поки в парламенті одна більшість не залишиться. Як у старі добрі часи. «Більшовичка, однак!» — резюмує розсудливий дід Панас, наслідуючи відомого анекдотичного персонажа з північною пропискою.
Ігор СМУШКОВ, Київ
