Подільське узбережжя річки Дністер — благодатний і мальовничий край, край предків — край трипільський. Тільки не довелося даному люду, українцям, прожити в цьому краї безтурботно, тому що ця буйно-квітуча й родюча земля була завжди ласим шматком для всякого роду зайд і загарбників. Кожен із них намагався знищити нас, українців, не лише фізично, але й ідеологічно та духовно, тобто якщо не зробити своїми рабами, то витурити з власної хати. І хоча останні століття ці загарбники були вже носіями християнської моралі, проте, як видно, християнські заповіді їм не ставали на заваді. «Не зазіхай на чуже, не вкради, не вбий, не бреши», — це все пусті слова для сильнішого. Ох ця мораль! Чи мораль — як дишло?
Є в нас на Поділлі, в Ямпільському районі Вінницької області, славне своєю історією село Буша. Причаїлося воно в глибокій долині на міжріччі двох невеличких річок — Мурафи і Бушанки. Станеш посеред села на майдані — обабіч гори зеленіють, вітри десь там вгорі шумлять, а поруч ріка шумить — і зачаруєшся. Зійдеш тоді до струмка й поп’єш чудо-водиці, поглянеш на козацьку фортецю і сам себе здивовано запитаєш: «Чому ти, життя проживши, не чував ні разу про це чудо: й природи, й історії рідного краю?!». Багатюща історія села, а воно таке маловідоме в Україні. Я, наприклад, майже все життя прожив у м. Могилів-Подільський за тридцять кілометрів від Буші, а теж про неї раніше нічого не чув. У жодному навчальному закладі не виховували нас у бушанському патріотизмі. А пишатися мешканцям села, подолянам, і загалом українцям є чим. Не посоромили наші предки ні себе, ні нас. А ми хто, хто ми?..
Прямо на пагорбі міжріччя, на місті древнього городища, розташувався державний історико-культурний заповідник «Буша», створений відповідно до постанови Кабінету Міністрів 2000 року. Сьогодні на території заповідника розмістилося найбільше в Україні зібрання кам’яних скульп-тур під відкритим небом. До складу заповідника входять: фортеця XVII століття, звана «Орлиним гніздом» або «Малим Кам’янцем», язичницький скельний храм II—X століття н.е. зі скельним рельєфом, кладовище XVII—XIX століття, невеличкий краєзнавчо-історичний музей. Неповторні враження і сильну позитивну енергетику отримує кожен відвідувач, побувавши в геологічно-рельєфній пам’ятці природи — Гайдамацькому яру, розташованому за околицею села. Назву «Гайдамацький» яр отримав із часів Коліївщини, тому що він слугував тривалий час табором гайдамаків під проводом Гонти. Знаменитого отамана неподалік, у селі Серби, було схоплено й страчено. Невеличке село Буша колись було містечком і зажило немалої слави 1654 року своєю героїчною обороною, про що Михайло Старицький повідав у повісті «Облога Буші».
За свідченням польського історика Веспесіана Коховського: «Вже не було кому боронити, билися тільки жінки. Одна, захищаючи доньку, зарізала офіцера косою. Ніхто не хотів здаватися. Окремі стрибали в крижану воду або кидались у вогонь палаючих будівель. Коли фортецю вже захопили, то в останні хвилини дружина невідомого сотника, не бажаючи бути іграшкою в руках ворога, зайшла у пороховий підвал, за нею побігли офіцери... на руках у неї була малолітня дитина... в другій руці смолоскип... пролунав страшенний вибух». Це була сотникова Мар’яна Завісна. Опір оборонців було зламано. Землю було встелено тілами козацькими. Вцілів лише один поранений козак Дорош, який потім започаткував неподалік нове поселення, назване Дорошівкою. І знову з попелу почала відроджуватися бушанська земля. Через 55 років жахіття Буші повторилося в Батурині, із чим нас, українців, ознайомили теж не так давно. Так от, славити б це святе місце, де земля так густо скроплена кров’ю наших героїчних прадідів, ростити гордість і патріотичний дух нинішнього покоління бушанців, подолян, українців. Та для цього слід було б відбудувати старовинну козацьку церкву, щоби пом’янути 16 тисяч загублених душ, возвеличити славу захисників Буші, героїчних синів і доньок України і, щонайперше, сотникову Мар’яну Завісну, щоб її ім’я, її вчинок зберігся навічно в пам’яті вдячних нащадків.
Та, на жаль, депутати й керівництво релігійної громади села думають інакше. Почім їм загублені душі, почім їм слава, героїзм — їм потрібно церкву будувати. Ну й що, що незаконно і що в центрі заповідника, і що могила, свята могила Мар’яни, лягає під ноги, і що будівля перекриває єдину вцілілу башту фортеці в двох метрах від археологічних розкопок старовинної церкви. Ця будівля затьмарює не башту фортеці, а славу оборонців Буші, славу України, спустошує душі теперішнього покоління. Комусь хочеться, щоб наша минувшина, доброчесні справи, які вершили наші предки, їхні імена були стерті з пам’яті українців. Невже не знайшлося б іншого місця в селі під будівництво! Християни, християни!..
