Є люди, яких вирізняєш з-поміж інших при першій же зустрічі через якусь особливу цільність їх характеру. Вони до глибокої старості несуть на собі знак незламності, впевненості – сильні особистості.
Ці риси у великій мірі притаманні мешканці Ірпеня Марії Вітюк. Пані Марія живе в Ірпені більше чотирьох десятків років. На Різдво їй виповнилося 94 роки. Як і більшості людей її віку, пані Марії важко ходити. А останній рік почала відмовляти пам’ять. Вона дивується сама собі, бо ж раніше таке за нею не водилося. Розмова не клеїться. Але на допомогу приходять її старі записи. Якісь деталі з її життя додає зять Михайло.
Марія Вітюк народилася у селі Горожанка, яке тоді входило до Підгаєцького повіту (зараз це Монастирецький район), Тернопільського воєводства у сім’ї Степана та Насті Штогринів. Росла разом із старшим на два роки братом Михайлом та сестрою Катериною. До світлих спогадів дитинства і юності вона звертається не один раз. Допомагала батькам по господарству, у полі. Підготовка до святкувань Різдва, Великодня. Саме святкування були подіями особливими, запам’ятовувались до найменших дрібниць.
Батько був членом «Просвіти», завідував Горожанською читальнею. Сюди стікалась молодь, щоб вивчати історію України, ставити вистави, готуватись до фестивалів, святкувань, присвячених Тарасу Шевченку, Лесі Українці, Івану Франку, Героям Крут. Щасливі роки. Любов до України стала суттю Марії.
Темною плямою на цих роках лежать спогади про пацифікацію (умиротворення), про батька, який теж попав у списки неблагонадійних, за що був жорстоко побитий.
Довідка : після поразки Західно-Української Народної Республіки у 1919 р. територія Східної Галичини була офіційно передана Лігою Націй 14 травня 1923 р. до складу Польщі, з умовою надання українцям автономії. Натомість відбувалась асиміляція, утиски, репресії щодо українців. Члени новоствореної у 1929 р. Організації українських націоналістів (ОУН) на знак протесту почали підпалювати обійстя поляків. Польська влада відповіла пацифікацією (умиротворенням) – каральними акціями проти українців: масовими арештами, приниженням, побиттям, вбивствами людей, руйнуванням українських установ. В результаті пацифікації ще більше посилилась ворожість українського населення до польської держави і до поляків разом з різким зростанням серед українців національної свідомості.
ВІЙНА
«Люди зустрічали Червону Армію з хлібом, сіллю, квітами. Думали, що кінчилось поневолення поляками, буде краще житися. Але так не сталося. На повну потужність запрацювала каральна машина НКВС. Відходячи, совіти понищили в тюрмах людей, повбивали, порубали... Люди побігли до тюрем, надіялись, що побачать своїх рідних живими. Побачили купу трупів, дехто впізнавав своїх через одежу. Всього не опишеш. Горя було дуже-дуже багато», — пише Марія Степанівна.
Прийшли німці, були облави. Брата забрали, але він зумів втекти. Переховувався в іншому селі. У 1942 році була створена Українська Повстанська Армія (УПА). Марія Вітюк стала зв’язковою. «Було так, що приходилось ризикувати своїм життям. Но Господь Бог помагав нам. Ми ж жили на своїй землі, а не на чужій. Боронили рідний край, свою землю, своїх людей», — пише пані Марія про часи окупації України німцями.
А у 1946 році НКВД заарештовує брата Михайла, а невдовзі — і саму Марію.
ЕТАП
«Ми з братом пройшли тяжкі дні в тюрмі – слідство, муки, потім суд, вирок», – пише Марія Степанівна. Їй дали 10 років таборів. Довезли до Красноярська (брата етапували раніше), потім товарною баржею Єнісеєм до Дудинки. На баржі разом з ними везли кримінальних злочинців. Почались крадіжки, насильство. Чоловіки-каторжани, які теж їхали на цій баржі, але відокремлені від дівчат, розламали перегородки і захистили їх від криміналу.
Нарешті допливли до Дудинки. Там уже було багато каторжан. Розшукувала знайомих і зустріла свого брата Михайла. Був дуже виснажений. Марія плакала, а він її підбадьорював, що вони все витримають і ще повернуться в Україну. Марія, щоб його підкріпити, продала за півкілограма масла свій найкращий одяг – плюшеву спідницю, яку мама поклала їй у мішок.
Невдовзі довелось прощатись із братом – її етапували у Норильськ.
У Дудинці їм видали ватні штани, куртки, валянки, шапки, повантажили в холодні вагонетки. Спали дівчата просто на підлозі, тісно притулившись одна до одної. Годували сухим пайком. Там же була параша. З вагону не випускали.
ТАБІР
У жіночому таборі на них, перемучених, голодних, перемерзлих, чекали холодні бараки на 120 людей, перегороджені навпіл. Погодували тюремним супом, дали 400 г хліба. Наказали організуватись у групи по 30 осіб. Там було багато дівчат — землячок із найближчих сіл. Вони вибрали бригадиром Марію як найбільш сміливу.
Усі пройшли комісію. Марія через стан здоров’я потрапила у другу категорію. Ця група мала трохи легшу працю, ніж перша. Спочатку чистили дороги від снігу. Потім почалось будівництво будинків. Вони розвантажували цеглу з вагонів, цемент, а будували чоловіки-каторжани. Видовбували котловани завглибшки 4—6 м розміром метр на метр. Цією роботою займалися жінки, які потрапили в першу категорію. Друга категорія забирала вибиту кийком землю на поверхню. На роботу і з роботи йшли колонами, а коли був сильний вітер, то трималися за руки по п’ятеро. Конвоїр кричав, що якщо робитимуть крок убік, то стрілятиме.
Коли була відлига, то весь одяг був мокрий. Його забирали в сушарку, там він часто тільки розпарювався і ранком доводилось одягати його вологим та йти на роботу. «Я не раз задумувалася: невже все це ми могли видержати? Но Господь нам помагав, ми кріпились, як могли», — пише пані Марія.
Щодо їжі, то на обід жінки отримували 500 г баланди (супу), 400 г хліба, чай і шматочок цукру, на вечерю – 200 г хліба, 200 г каші, чай.
Жінкам було легше, ніж чоловікам. Пані Марія описує, як хлопці підбирали лушпиння з картоплі, яке виносили вільні люди, викачували його у снігу і пекли на гарячому шлаку, який виливали заводи.
Через кілька років дещо полегшало – почали давати трохи грошей і у кіоску можна було щось прикупити з їжі чи з одежі. Вечорами тихенько співали, підбадьорюючи одна одну, вишивали, витягуючи нитки зі шматочків тканин.
Але не полегшало для чоловіків. Хто протестував, саджали в карцер.
НОРИЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ
Після смерті Сталіна політв’язні сподівалися, що буде пом’якшення табірних умов, що дехто з них потрапить під амністію. Але під амністію потрапили кримінальники, а не політичні в’язні, серед яких понад 70% були українці.
Після вбивства та поранення табірною охороною 25 травня 1953 р. кількох в’язнів, почалось повстання у 4 та 5 відділеннях. Наступного дня повстанців підтримали в’язні 5-ї зони, згодом і 6-ї (жіночої), де перебувала п. Марія. В’язні масово відмовлялися виходити на роботу. Так почалось відоме Норильське повстання, яке тривало до 4 серпня.
Ось як описує цей безпрецедентний спротив пані Марія.
«Ми вирішили не йти на роботу. Оголосили, хто боїться — хай виходить. Вийшло на роботу орієнтовно 250 жінок з 1500. Решта оголосили голодування. З таких активістів запам’яталися мені Леся Коваль, Оля Зозюк, Анна Мазепа. Та багато нас було, і я в тому числі. Ми підібрали грамотних людей, яких в таборі не бракувало. Вони написали прохання начальнику табору, щоб прислали з Москви комісію», — пише Марія Вітюк.
Жінки вимагали, щоб звільнили малолітніх, старих, хворих, щоб на ніч не зачиняли бараків, краще годували. Комісія приїхала, але допомогла мало. Жінки продовжували голодування.
Одного дня їхній табір оточило військо, наїхало багато пожежних машин. Жінки вийшли з бараків, на площі зробили великий круг, взялися за руки. Сильним струменем води з пожежок їх роз’єднали і мокрих повели на вахту. Почали «сортувати» — когось відправили у тюрму, інших у 8-й режимний табір. Марія потрапила в режимний табір. Через кілька місяців їх повернули назад. Почали звільняти малолітніх, переглядати справи засуджених і теж звільняти.
У чоловічих таборах було збройне придушення. Загинуло 150 людей.
НА ВОЛІ
Вийшла на волю і пані Марія. Пішла жити до своєї землячки Дозі Леник, яку відпустили раніше. Працювала і чекала звільнення свого брата, який продовжував перебувати у 3-му режимному таборі. Звільненим дозволяли працювати з в’язнями. Марія влаштувалася на меблеву фабрику, де працював брат, тому змогла його підгодовувати. Там познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Василем Вітюком, однодумцем, глибоко порядним, освіченим хлопцем, однолітком Марії. Він був родом із Рівненської області, закінчив педучилище, трохи вчителював. Коли було створено УПА, поповнив її ряди. А потім тюрма, страшні допити і вирок: 25 років каторги.
Звільнили брата, і він поїхав до батьків. А Марія залишилася — Василь став для неї не просто знайомим, однодумцем, другом. Після його неодноразових заяв про перегляд справи йому нарешті дали дозвіл на поселення. Щомісяця повинен був приходити в комендатуру. І вони з Марією таємно повінчались. Народилася донечка Галя. Залишилися в Норильську, щоб заробити кошти на будинок.
Приїжджали в Україну до рідних. Пані Марія заочно закінчила у 1967 році швейний технікум у Києві і згодом стала працювати разом із чоловіком у школі в Норильську. Викладали трудове виховання. Роботою в школі завдячують знайомству чоловікового брата Степана з начальником міськвно, яке відбулося дорогою до них у гості.
ІРПІНЬ
У 1973 р. повернулися на рідну землю.
Брат після звільнення одружився і переїхав до дружини в іншу область. Пані Марія з чоловіком теж хотіли жити ближче до рідних, але для них були закриті міста і навіть маленькі містечка. Врешті влаштувалися в с. Піски Бородянського району. Через рік купили невеликий будинок в Ірпені. Їм у цьому допоміг знайомий по таборах, який був одружений з ірпінчанкою.
Чоловік влаштувався кочегаром у Податковій академії, а вона вийшла на пенсію. Донька Галина закінчила медінститут, працювала в Києві. Вийшла заміж, народила внучку Марійку.
У 1990 році не стало чоловіка. З ним прожили 36 щасливих сімейних років. Він не дочекався проголошення незалежності України, заради якої пройшов стільки кіл пекла. Але ще встиг відчути благодатні процеси, які почали відбуватися на теренах Батьківщини. Дев’ять років тому пані Марія поховала доньку. Рана не заживає. Допомагає триматись любов до внучки. А ще — щира турбота зятя Михайла, про якого відгукується надзвичайно тепло.
Поміж особливих розрад останніх років — медаль, яку їй вручили з нагоди 100-ліття Степана Бандери та «Подяка за участь у визвольному русі за волю України», яку отримала від Київоблради минулого року до річниці створення УПА.
Спогади, які вона почала писати у 2000 р., адресовані внучці, тому там багато записів з історії України, історії рідної Горожанки. І серед них унікальні сторінки – про Норильське повстання, де у всій своїй величі проявився незламний дух українців.
