«День» продовжує дискусію про олігархію і олігархів, почату статтею Володимира Співаковського «Дефіцит олігархії» («День», № 161від 8.09.2000 р.). У її рамках вже були опубліковані полемічні матеріали Леся Качковського «Хіба буває повноцінне суспільство без олігархів?» (№ 173 від 26.09) і Наталі Лігачової «Олігархоманія» (№ 186 від 13.10), а також добірка відгуків наших читачів («День», № 173 від 26.09). Листи, які надходять, свідчать, що дана тема викликала великий інтерес, особливо серед фахівців у галузі суспільних наук. Сьогодні своїм баченням порушених у попередніх публікаціях проблем взаємовідносин суспільства і олігархів ділиться магістр філософії Д.Христов.
Якщо статтю В.Співаковського «Дефіцит олігархії» («День», №161 за 8.09.2000) прочитають олігархи, то вони полегшено зітхнуть і подумають: «нарешті вже під наше існування та мораль підведена теоретична база».
Прості люди можуть повірити, що олігархи, як і мафія, безсмертні та вічні. Нехай вони потішаться і, чекай, коли-небудь (років через 100) згадають про народ. Не згадають, не сподівайтеся. Про це свідчить не тільки історія Давньої Греції, але й наша — радянська та нинішня — пострадянська.
Звернемося до двох великих давньогрецьких філософів Платона (427 — 147 р. до н.е.) та його учня Арiстотеля (384 — 322 р. до н.е.), тим більше, що на останнього посилається і сам В.Співаковський. Поняття «олігарх» у Платона й Арiстотеля має негативний смисл. До олігархів вони відносять лише тих шляхетних (за походженням) осіб, що, володіючи багатством та владою, використовують і те й інше тільки у власних (особистих) інтересах.
Той, хто, маючи владу та багатство, використовує їх не лише для себе, але й на благо народу, олігархом уже не вважається. Таких греки називали аристократами.
В.Співаковський пише, що у держави «не виходить ворушити гори» (бізнес), і робити це можуть тільки крупні бізнесмени (олігархи). По-перше, завдання держави — створити рівні правові можливості для всіх громадян заробити собі на хліб і, сплачуючи податки, допомогти тим, хто не може сам це зробити. По-друге, якщо держава чогось не може, то її потрібно «ремонтувати», і якнайшвидше. Необхідно за допомогою законів сформувати такий державний устрій, так розподілити функції галузей влади, щоб усі, думаючи про себе, піклувалися і про загальне благо.
Простому народу не завжди зрозуміло, звідкіля в злиденній Україні, де не створені умови для появи дрібного й середнього власника, раптом з’явилося стільки казково багатих і впливових олігархів?
Що це за закони, коли «крупняку», як його називає Співаковський, надаються значні пільги, а вся вага податкового пресу лягає на дрібний і середній бізнес? Тому й розоряється ця категорія не через те, що дурніша за олігархів, а через те що більш чесна, більш порядна.
Платон писав, що форми державного правління, що будуються на законах, — монархія, аристократія та демократія, а такі, що будуються на беззаконні, — тиранія, олігархія й охлократія. Арiстотель, дослідивши форми правління у 158 давньогрецьких полісах (містах-державах), прийшов до висновку, що «тільки ті державні устрої, що мають на увазі загальну користь, є правильними, ті ж, що мають на увазі тільки благо правлячих — усі помилкові». («Політика», т.4).
І Платон, і Арiстотель відносять олігархію до беззаконних і помилкових форм правління, тому що «олігархія дотримує вигоди заможних громадян».
Жертвами олігархів завжди стають люди високоморальні, законослухняні, прихильні демократії, що мають тверді й незалежні переконання. Свої претензії, обвинувачення олігархія, як правило, маскує під демагогію (абсурд). Яскравим прикладом може служити життя та смерть давньогрецького філософа — основоположника філософії моральності — Сократа, що став безневинною жертвою олігархів («тридцяти тиранів») у 399 році до н.е. в Афінах. Його звинуватили в тому, що він «не шанує богів, яких шанує місто, а вводить нових божеств та винний у тому, що розбещує юнацтво». Сократ був засуджений на смерть, запроторений до в’язниці й, прийнявши за рішенням високого суду отруту, помер. Перед смертю він сказав: «Хто доброчесний, той вище людського суду». Так воно й сталося. Жителі Афін i ті, хто його судив, незабаром покаялися у вчиненому і спорудили на честь Сократа бронзову статую. Цивілізована Європа добре знає цю історію та засвоїла її урок давно. У Франції вже 200 років йдуть спектаклі, присвячені життю та смерті Сократа.
«В олігархії приховані зародки двоякого роду безладь: розбрати олігархів один iз одним і негаразди їх iз народом. У демократіях же зустрічається один вид збурювань — збурювання проти олігархів», — писав Арiстотель. Можливо тому серед найбільш благополучних ми бачимо ті держави, де сформувалися (затвердилися) демократичні республіки чи збереглися монархії (Великобританія, Іспанія, Японія тощо).
Змушений часто цитувати Арiстотеля тому, що його вчення про форми державного устрою майже нічим новим у цій галузі не поповнилося.
В іншій своїй роботі Арiстотель аналізує види державного устрою з погляду етики, моралі та моральності. Олігархію він вважає перекрученням аристократії і пояснює чому й як це відбувається: «аристократія переходить в олігархію через порочність начальників, що поділяють усе в державі всупереч гідності, причому всі або велику частину благ беруть собі, а посади начальників завжди розподіляють між одними й тими самими людьми, вище за все ставлячи багатство» («Нікомахова етика», т.4). Мова йде про корупцію. Олігархія й корупція — близнюки-брати. В Європі, США, Південно-Східній Азії та інших місцях існує давно налагоджений механізм боротьби з корупцією. Приклад тому — суд над трьома колишніми президентами Південної Кореї.
Ніякого дефіциту олігархії в Україні, про який пише В. Співаковський, на мій погляд, не було й немає. Ми живемо в умовах олігархії понад 80 років. Після перемоги революції 1917 р. і особливо по закінченні громадянської війни в радянській Росії, а потім і в СРСР формується номенклатурний шар, що має владу й розпоряджається багатствами країни за принципом революційної доцільності. Народ голодує сам по собі, верхівка насолоджується життям і готує світову революцію. Тих, хто ставить під сумнів перемогу, саджають у в’язниці, знищують, висилають. За Й. Сталіна олігархія плавно переходить у тиранію крайнього типу. У період хрущовської «відлиги» тиранія трансформується в олігархію і зберігається практично до 1991 року. Прихід М. Горбачова до влади прискорив розклад олігархії. ГКЧП — це ні що інше, як спроба утриматися при владі. Республіканська олігархія на хвилі боротьби за волю і незалежність швидко перебудовується та зберігає владу і контроль над ситуацією. Це, за моїм переконанням, і є головною причиною того, що Україна тупцює на місці вже десятий рік. Звичайно, частина колишньої номенклатури усвідомила, що стару систему зберегти неможливо й почала трудитися на благо українського народу. Але більшість як була відірвана від нього, так і залишилася далекою від проблем простих людей.
«Вирощувати олігархів» і «рухатися ривками, 5 років олігархії — 5 років демократії», — як це пропонує В. Співаковський, не дуже хочеться. Чи не час уже зрозуміти, що крім олігархії і тиранії в нас нічого іншого не було, а якщо будемо затягувати з пануванням олігархів, то одержимо знову тиранію, і надовго.
На питання: «Як повинна реагувати влада?» — Співаковський відповідає: «У неї історична роль — кріпити сили та заспокоювати народ». А може, владі краще задуматися над тим, як довго вона протримається, якщо вже понад 70% (за іншими даними — 90%) населення України живе за межею бідності?
Олігархія працює ефективно тільки на себе. Їй не потрібна вільна преса, телебачення, радіо, незалежна прокуратура й суд, чесні демократичні вибори — все, що є атрибутами громадянського суспільства. Їй потрібна влада, а інше можна купити.
В. Співаковський пише, що в нас «вакуум крупняка» (великого бізнесу). По-моєму, у нас великий вакуум дрібного й середнього бізнесу, який в інших країнах Європи (у тому числі й Східної) дає близько 60% доходів у бюджет. (Ю. Лужков у інтерв’ю радіо «Свобода» говорив, що 65% доходу в бюджет Москви дають дрібні та середні підприємці). В Україні за 10 років майже нічого не створено для розвитку цього виду бізнесу. Які тільки рішення не приймали для його нібито розвитку й користі, але віз і нині там. Усе, що заробив, — віддай, а сам працюй, працюй... потім поживеш, олігархи платити не будуть — у них СП і пільги. Арiстотель писав і з приводу середнього класу (елементу, як він його називав): «найбільшим благополуччям для держави є те, щоб його громадяни мали власність середню, але достатню, а у тих випадках, коли одні володіють багато чим, інші ж нічого не мають, виникає або крайня демократія, або олігархія в чистому виді, або тиранія». Для збереження (консервації) олігархічних кланів в Україні немає ані теоретичної бази, ані практичної необхідності.
Олігархам можна побажати трансформуватися в аристократів і думати не тільки про себе, інакше — тупик. Народ теж хоче жити, не колись у «найближчому майбутньому», а сьогодні, зараз, і така можливість є. Що стосується державного ладу, то «найкращим потрібно визнати такий, організація якого дає можливість усякій людині благоденствувати і жити щасливо» (Арiстотель, «Політика»).
