Ця біографія невіддільна від імені талановитого музиканта і педагога Олександра Павловича Кравця. Нещодавно він відзначив вагому дату: півстоліття, як несе у Прилиманні почесну місію провідника музичного мистецтва, очолюючи всі ці роки духовий оркестр. А ще 43 роки працює викладачем місцевої музичної школи — із дня її заснування.
Вважаю, що слово «духовий» — значно ширше своєї музично-жанрової ознаки: у духовому оркестрі обов’язково акумулюється «музичний дух» населеного пункту, що дав оркестрові життя. Так і в творчому колективі О.П. Кравця: його піднесене, майстерне звучання плідно наснажується давніми музичними традиціями села. Незважаючи на тотальний наступ на наші душі «конвеєрної» музики, Кравець зі своїми вихованцями не здає позицій творців «живого звучання», послідовно пропагує багатогранне національне музичне мистецтво. І не лише в рідному селі. Його колектив — багаторазовий переможець районних та обласних конкурсів, фестивалів, оглядів, що проводилися за час його роботи. 2002 року оркестр отримав звання зразкового. Вкотре здобуто перші премії на фестивалях «Херсонський первоцвіт» та «Таврійський барвограй». Майстерність творчого колективу зі Станіслава незмінно викликає подив і захоплення всіх, кому щастить його слухати. За багаторічне служіння справі відродження духовності, естетичного виховання різних верств населення, прищеплення молоді любові до музики, О. П. Кравця відзначено державною нагородою — орденом «За заслуги» III ступеня.
... Уся рідня Кравців була співочою. Голоси бабусі, тіток яскраво лунали у церковному хорі, прикрашали сімейні свята. Спів, музика змалку хвилювали Сашка. Мама, Надія Яківна, бачила, що син любив слухати, підспівувати, награвати на уявних інструментах. Як же вона хотіла, щоб він опанував хоча б гру на баяні. А далі, може, й музичну освіту отримає? Тільки ж як цього досягти? Час був повоєнний, нужденний, хіба ж тут до музики? І все ж батьки пішли на нечуваний крок: аби придбати синові жаданий інструмент — баян (за висловом Олександра Павловича, «чвертьбаянчик»), продали корову. Як і в інших його ровесників, які мріяли опанувати гру на народних інструментах, а якщо вдасться — то й потрапити до духового оркестру, шлях Сашка був один — на вишкіл до місцевого музиканта Сили Микитовича Кравченка.
Музичний вишкіл С. М. Кравченко отримав у військовому духовому оркестрі ще за часи російсько-японської війни 1904 — 1905 рр., учасником якої був. За свідченнями старожилів, по війні він привіз із собою до Станіслава комплект мідних духових інструментів — справжнє багатство на той час. І народився у селі оркестр... Великий творчий вплив на музиканта мав майбутній майстер театру та кіно Юрій Шумський, який на початку голодних 20-х років очолював Станіславський народний театр і з яким Кравченко товаришував. Сільські аматори долучилися до українського класичного репертуару (І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Старицький), а музичний супровід незмінно забезпечував Сила Микитович. Йому випала місія протягом кількох десятиліть формувати у селі музичну атмосферу, що мала значний духовний та естетичний вплив на односельців, шкільну молодь і на розвиток художньої самодіяльності.
Нині, з позиції життєвого досвіду, О. П. Кравець характеризує свого вчителя як надзвичайно талановиту людину, музичного універсала, чуйного педагога. У ті часи, коли про сільські музичні заклади можна було лише мріяти, С. М. Кравченко, в надзвичайно скромних умовах, вчив молодь прекрасного, виховував, готував до життя. «Музична школа» Сили Микитовича містилась у невеликій хатинці «типу сараю» на власній садибі у центрі села. Приймав Кравченко всіх охочих, незважаючи на те, чи мав хто явний музичний слух, чи ні. Якщо умовно, то «класів» було два — народних (баян) та духових інструментів. Щодо «народників», то мета ставилась практична: навчитися виконувати популярні на той час на селі мелодії, що могло б згодитись і в житті — зіграти, наприклад, на весіллі, дні народженні, заробити копійку, підтримати сімейний бюджет. «Метода» була проста: Сила Микитович пропонував запам’ятовувати мелодії «від руки», показуючи на правій клавіатурі потрібні позиції пальців. Олександр не задовольнився засвоєнням баянної програми і почав опановувати й духові інструменти. Його улюбленим інструментом стала труба. Разом із Кравцем, оркестрові премудрості долали старші товариші. Було захопливо опановувати маршовочки, попурі на українські, російські мелодії, марші, вальси...
— Пюпітрами — підставками для нот — слугували дві дошки, підвішені на дротах, — розповідає Олександр Павлович. — Від енергійного відбивання музичного ритму нашим капельмейстером, кінець однієї із дошок періодично падав, отож ми старалися подалі сховати від цієї «гільйотини» ноги... Оскільки нотного паперу не було, то Кравченко виготовив спеціальний металевий шаблон, за яким розграфлював клаптики паперу і на них розписував партії. У нашому уявленні Сила Микитович був справжнім чарівником: чудово грав на всіх духових інструментах, гармошці, баяні, виготовляв і ремонтував інструменти. Деякі його «лікувальні» прийоми я застосовую і нині. (Мало хто знає, що кожен інструмент свого оркестру О. П. Кравець постійно реанімує: на кожному — по 12 — 15 точок пайки. І це не дивно: щоб придбати, наприклад, нову трубу, нині потрібно «викласти» 4 тисячі гривень).
Як же пишались юні музиканти, коли на свята їхніми слухачами ставало буквально все село! Вони відчували себе справжніми зірками! Доброю традицією також була гра оркестру перед початком вистав сільського театру. Без духового оркестру не минав жоден сільський захід.
1956 року, після закінчення школи, Олександр Кравець вступає на відділення духових інструментів Херсонського музичного училища. Викладачі, які приймали екзамен, відзначили його високий музичний рівень: далися взнаки і наука Сили Микитовича, і кількарічна гра в духовому оркестрі, й особисті здібності. За роки навчання він стає одним із кращих виконавців на трубі у навчальному закладі, бере участь в оглядах та конкурсах. Викладач музучилища В. В.Павловський радив Кравцеві продовжувати навчання у консерваторії. Життя скорегувало плани Олександра: за направленням він мав їхати на роботу до Миколаївського культосвітнього училища, де відкривалося відділення духових інструментів, однак завершення навчання збіглося із його рішенням створити сім’ю і продовжити працю у рідному Станіславі. Цей відлік починається із 1960-го...
Спочатку Олександр Павлович веде музичні заняття у 12-ти групах дитсадка, а потім активно відгукується на пропозицію палкого шанувальника духового мистецтва голови місцевого рибколгоспу А. Г. Кавуньова — зберегти від занепаду, фактично врятувати сільський духовий оркестр, забезпечивши його подальше існування вже в ролі шкільного. Через 4 роки колектив Кравця стає переможцем обласного конкурсу й преміюється відпочинком у молодіжному таборі «Молода гвардія». Тоді незабутнім враженням для юних станіславських оркестрантів стала їхня участь в урочистостях із приводу прибуття із Антарктики китобійної флотилії «Слава». Високий злет оркестру настає 1970 року: згуртований Олександром Павловичем колектив із ветеранів-духовиків (С.Г. Петренко, М.Л. Ковбаса, А.Ф. Різниченко, І.П. Яновський, І.С. Кібець, М.І. Корж та інші) й шкільної молоді стає переможцем республіканського фестивалю самодіяльного мистецтва. Відтоді колектив О.П. Кравця стає незмінним духовим оркестровим лідером в області.
Музична естафета триває. Як колись Сила Микитович своїм прикладом заохочував станіславську юнь до прекрасного світу музики, наснажував до професійного вдосконалення, так само цю ж місію свято виконує Олександр Павлович. Підготував кількасот музикантів, багато з яких закінчили музичну школу. Вихованці О.П. Кравця здобували й здобувають освіту у вищих та середніх музичних навчальних закладах, стають лауреатами конкурсів.
... Півстоліття тому Олександр Павлович отримав спадок — справу свого вчителя. Здається, це наступництво закодоване навіть у спорідненості їхніх прізвищ: Кравченко, Кравець... Але поріднила їх, насамперед, любов до музики. Свої серця на цей вічний камертон одухотвореності і краси настроюють все нові і нові покоління юних музикантів та їхніх шанувальників. Незважаючи на плин часу, у станіславському оркестровому суголоссі завжди вгадується тиха, далека і, водночас, близька всім нам музична партія Сили Микитовича Кравченка. Допоки будуть учні — житиме справа вчителів.
