У своїй статті про Голодомор 1932—1933 рр. «Урок геноциду» («День», №170 від 25.09.2003) професор Джеймс Мейс зауважив, що він досі не отримав жодної відповіді на попередні свої публікації на цю тему. І справа не тільки в тому, що українці воліють швидше забути цю трагічну сторінку своєї історії. Я теж, як і пан професор, вважаю, що Великий Голод 1932—1933 років був штучним. Але на цьому точка дотику й вичерпується.
Справа в тому, що українці в своєму національному характері або, як тепер модно говорити, в своїй ментальності поєднують два етнопсихологічні типи: лагідний, пасивний хлібороба-гречкосія й активний, войовничо-бунтарський козацький. Щоб було зрозуміліше — це ковбой американського Дикого Заходу та пірат Карибського моря в одній особі. Щоправда, деякі етнопсихологи виділяють не два, а чотири психологічні типи, які є просто підтипами двох перших.
Так от, після національно-визвольних змагань 1917—1921 рр. в українському суспільстві залишалося ще багато, образно кажучи, козаків, які не змирилися з російсько-більшовицькою окупацією України, а відстоювали національний суверенітет різними способами, зокрема й зі зброєю в руках. Про це писав і колега пана Мейса, англійський дослідник Голодомору Р. Конквест у своїй книзі «Жнива скорботи».
Я розумію, що іноді вигідніше виставити себе жертвою чужої злої волі, ніж героєм, але більше поважають все-таки героїв.
Чи був Великий Голод 1932— 1933 років штучним? Так, був. Але це була й битва. Остання Велика Битва за Україну, проведена за всіма правилами воєнного мистецтва — адже Україна тоді була оточена військами НКВС по всій лінії своїх кордонів, які закінчувалися на заході на Збручі й Горині. І ніякі подальші локальні сутички вояків УПА не могли вже анулювати результати цієї Битви. Ментально українці — що східні, що західні — однакові. Просто ті політичні процеси, що були характерні для Західної України в 40—50-х роках минулого століття, відбувалися й у Східній, але на два десятиліття раніше i з набагато трагічнішими наслідками. Пам’ятати про це потрібно, як ми пам’ятаємо невдалі для українців битви під Берестечком і Крутами, як пам’ятаємо трагедію Бабиного Яру.
І робити з цього один безпомилковий висновок: тільки у власній незалежній державі українці матимуть, перефразовуючи Шевченка, «свою правду, і силу, і волю». А щодо Пулітцерівської премії Дюранті, то Бог із нею, з премією. Може, замість того, щоб когось посмертно позбавляти цієї премії, краще присудити її і його опоненту, таким чином реабілітувавши Гаррета Джонса.
