Зі сватом мені пощастило, на старості літ є з ким поспілкуватись. Моїх однолітків, однокласників і товаришів по роботі, в більшості вже немає на світі, а от сват Іван Макогоненко з Запоріжжя, живий і здоровий — дай йому, Боже, довгих літ...
Сталося так, що синок мій після закінчення львівського вишу був спрямований на роботу на Далекий Схід, у місто Лісозаводськ. Це так званий Зелений Клин, де царська Росія і радянська імперія поселяла гайдамаків, петлюрівців, куркулів, упівців і дисидентів. Як розповідав син, край це благодатний, схожий з Україно не тільки природою, а і своїм населенням. Тубільців там залишилося мало, а от переселенців ще з часів столипінських реформ, «ворогів народу» з Полтавщини чи Черкащини багато. Бувало, у гурті — розмови, жарти, пісні, колядки — виключно українські і про Україну. За такими розмовами-посиденьками зустрів мій син свою долю, козачку Катерину, що, як і він, працювала там по закінченні запорізького вишу.
У 1985 році повернулись вони додому, купили у Львові гарну квартиру, зажили в гурті з діточками в достатку і злагоді.
Мушу признатися, зі своїм сватом Іваном ми дуже схожі: обоє маємо лише середню освіту, обоє довгі роки працювали токарями, обоє по закінченні заводських шкіл майстрів майстрували, обоє дослужились до посад старших майстрів механічних цехів і навіть в один рік пішли на заслужений відпочинок. Ба, більше того, в обох дружини — медпрацівники і в обох усі діти й онуки мають вищу освіту.
А от у світоглядному плані я з Іваном Макогоненком — антиподи. Я, як і значна частина галичан, — націоналіст, а сват, як і багато наддніпрянців, — комуніст.
Пригадую, як ще за радянських часів сват уперше приїхав до Львова, то з острахом ходив вулицями міста, тривожно вслухався в галицьку говірку, дивувався місцевому побуту, з підозрою споживав кутю і паску, і накінець, чи то жартома, чи то всерйоз, резюмував: «Язык ваш — бандеровский, обычаи — бандеровские, даже газета ваша областная «Вильна Украина» — бандеровская, еще б назвали ее незалежной!»
Ось що значить марксистсько-ленінське виховання, тож цю слизьку політичну тему ми тоді не продовжили, щоб повернутись до неї аж у ХХІ столітті.
Якось сват розглядав мою книгозбірню, де в основному були україномовні книги, журнали, підшивки газет. Іван бідкався, що погано знає українську мову, бо в Запоріжжі всі мешканці російськомовні, книжки чи газети по-українськи не знайдеш. Ми довго розмовляли про Київську Русь, про козацтво, про ментальність російську і українську, про психофізичні риси обох етносів.
Сват дотримувався росієцентричних поглядів, усе трактував з класових позицій. Доводив, що принципових розходжень між Росією і Україною нема, а якщо є, то тільки на побутовому рівні...
Тільки після цієї розмови я подарував сватові кілька книжок з історії України і річну підшивку п’ятничних випусків газети «День». Через кілька років, уже після анексії Криму і вторгнення російських військ на Донбас, Іван Макогоненко написав мені великого листа, у якому, окрім усього іншого писав: «...а знаєш, свате, що в придушенні Коліївщини московітами головну роль зіграли донські козаки. Вони підло, по-зрадницьки схопили Максима Залізняка, катували його, вирвавши ніздрі, закували у кайдани і повезли у Сибір на рудники... А знаєш, свате, мого сусіда, що під Іловайськом поранений потрапив у полон, донські козаки продали в рабство у Чечню. Важко буде нам боротися з тим одвічним ворогом України. Але я впевнений, перемога буде за нами, «борітеся — поборете»!»
Розчулений, я подарував свату придбану на львівському книжковому Форумі книгу «Повернення в Царгород», бо повернення нащадка запорожців до своєї ідентичності вартує того.
