Про те, що зараз коїться у Верховній Раді, знає й найлінивіший. Та чи кожен український громадянин усвідомлює, звідки ноги ростуть? Пояснюють особистими амбіціями депутатів: мовляв, ніяк не можуть поділити портфелі. Так-то воно так... Проте корені цього явища, як на мене, лежать значно глибше.
За часів існування СРСР виборів у нормальному розумінні цього поняття взагалі не було: отримавши на виборчій дільниці бюлетеня, виборець бачив у ньому прізвище лише одного кандидата. Й робилося це лише з санкції партійного органу відповідного рівня. Якби Політбюро ЦК КПРС, яке володіло монополією на владу, могло затверджувати сотні тисяч кандидатів, то робило б це неодмінно. А оскільки це було неможливо, то існувала сувора ієрархічна піраміда: Політбюро «тримало руку на пульсі», коли обиралися депутати Верховної Ради СРСР, й ретельно відслідковувало, аби не потрапляли «чужорідні елементи» до керівних партійних органів союзних республік. Останні, звітуючи перед Політбюро, дублювали його роботу, але вже на республіканському рівні. Далі піраміда спускалася усе нижче й нижче — аж до районного рівня. Саме завдяки такій системі та нещадним репресіям проти інакодумців КПРС і коїла один із своїх численних злочинів — протягом десятиліть незаконно утримувала владу. Варто було лише одного разу провести більш-менш демократичні вибори, як «единый и неделимый» луснув би, наче мильна бульбашка...
Слід сказати, що виборча система, запроваджена в Україні по відновленні незалежності, була цілком демократичною: для виборів, приміром, народних депутатів Верховної Ради в країні утворювали 450 округів (відповідно до кількості депутатів законодавчого органу), у кожному з яких обирався один депутат; досягши 21-річного віку, кожний громадянин мав право балотуватись кандидатом у депутати (а зараз — лише члени партій, що я вважаю кричущим порушенням громадянських прав переважної частини громадян України); у тих округах, де передвиборна кампанія проводилась без порушень й підрахунок голосів був чесний, перемагав саме той кандидат, який дійсно набирав найбільше голосів виборців.
Це була так звана мажоритарна (від франц. majorite — більшість) система виборів. При застосуванні цієї системи у нас, як на мене, був лише один недолік: аби зареєструватись кандидатом у депутати, претендентові достатньо було зібрати на свою підтримку підписи лише трьохсот виборців з 80— 90 тисяч, що налічувались в окрузі. У результаті були округи, де кандидатами реєстрували по кілька десятків чоловік. Безумовно, кількість необхідних підписів мала сягати такої межі, щоб для реєстрації кандидатами могли зібрати підписи не більше 5—7 претендентів. Те, що виборець мав можливість потрапити на прийом до «свого» депутата, — звичайно ж, позитив, а от те, що виборці практично не мали можливості відкликати депутата, робота якого їх не задовольняла, було дуже й дуже великою вадою.
Така система виборів функціонувала до 2002 року, коли паралельно із нею стала застосовуватись й інша — пропорційна, за якої виборець голосує не за конкретного депутата, а за «політичну силу» — якусь партію чи блок партій. Попри усю риторику про європейський вибір України, справжня причина запровадження такої системи полягає у наступному: якщо партія чи блок долали 4% бар’єр, то їхні «вершки» гарантували собі «депутатство» ще на один термін, й вибороти його було значно простіше, ніж перемогти у окремих округах. Експеримент сподобався, й у 2006 році від мажоритарної системи відмовились взагалі, знизивши прохідний бар’єр до 3 відсотків. Результат ви бачите, спостерігаючи за тим, що коїться у Верховній Раді.
Автор цих рядків не є ані юристом, ані політологом. Але чітко усвідомлює: будь- яка система (політична, економічна, соціальна тощо) має відповідати стану суспільства, у якому вона функціонує. Американці безуспішно намагаються запровадити норми демократії західноєвропейського та північноамериканського зразка на Близькому Сході. Вони не розуміють, що демократію у такому варіанті не сприймають не лише суспільства Близького Сходу й Азії, а й країни, частина території якої знаходиться у Європі, та наш сусід — Росія.
Доцільно було б, на мою думку, повернутись до мажоритарної системи виборів. Проте, якщо внести одну суттєву корективу: через кожні півтора й три роки кожен депутат звітує перед виборцям свого округу, а виборці через два тижні після звіту вирішують на виборчих дільницях, продовжувати депутатові від їхнього виборчого округу свою депутатську діяльність чи обрати іншого депутата. Аби про діяльність депутата ми довідувались не від баби на базарі, потрібно, щоби мінімум раз на два місяці ми знаходили у своїх поштових скриньках інформаційну газету, де б містилися відомості стосовно того, над проектами яких законів та постанов депутат працював, що пропонував, як з того чи іншого питання голосував тощо. Інформація — й нічого більше.
Щодо політичної реформи, яку я особисто категорично не сприймаю, то цілком усвідомлюю, що повноваження, які мав Президент до запровадження політичної реформи, фактично призводили до узурпування ним влади. Як і не можу змиритись із тим, що всенародно обраного вищого посадовця в державі перетворили на «мальчика у знамени полка».
Аби Президент, з одного боку, не мав змоги узурпувати владу, а, з іншого — мав широкі повноваження, слід було б, на мою думку, щоб Генерального прокурора, голову Верховного Суду та інших судів вищої інстанції (Господарчого, Апеляційного тощо), міністрів внутрішніх справ та захисту навколишнього середовища, голів Фонду держмайна й Рахункової палати і т. п. призначала Верховна Рада; із взаємної згоди Президента та Верховної Ради призначати міністра оборони, голову Служби безпеки та Нацбанку, можливо, міністра фінансів. Решту високопосадовців — міністрів економіки, промислової політики, аграрної політики, закордонних справ, праці і соціального забезпечення, освіти і науки, культури, сім’ї, молоді і спорту, транспорту тощо — має призначати й керувати ними безпосередньо Президент. Як, до речі, і відправляти у відставку. Посада прем’єр-міністра скасовується, а разом із нею — й пристрасті у Верховній Раді. Таким чином, Президент буде нести персональну відповідальність за стан обороноздатності країни (як головнокомандувач Збройних Сил), за її безпеку (йому підпорядковується Служба безпеки), а також за стан кожної з тих галузей, які очолюють призначені ним керівники. Як і кожен з депутатів, Президент мав би через півтора й три роки від дня вступу на посаду звітувати перед нами, а ми — вирішувати, продовжувати йому керувати країною чи обирати нам іншого керманича.
