Нещодавно чую по радіо повідомлення: голова Верховної Ради України Володимир Литвин вважає, що в переговорах iз Росією з метою усунення розбіжностей і залагодження всіх питань двосторонніх відносин активну участь повинні взяти парламентарі обох країн. Це добре, що переговори, але ж... Якщо Державна дума Росії відзначається монолітністю рядів, єдністю поглядів на українсько-російські відносини, жорсткістю у відстоюванні власних інтересів, то різнобій, непередбачуваність, відверта запопадливість перед північним сусідою значної частини наших депутатів не залишає нам надії домогтися благополучного для себе результату.
Стосовно ж переговорів, то, перебуваючи з візитом у Москві, Володимир Литвин заявляв, що український уряд шантажує Росію у питаннях газопостачання. Так легко і просто дано оцінку досить заплутаним у цій сфері домовленостям минулих років. Скільки і на яких умовах постачати газ в Україну, покаже досить складна система розрахунків, тут би бодай впоратися сучасній електронно-обчислювальній техніці з довгими рядами цифр на ціни, обсяги, відстані газопроводів.
Невдовзі угоду було підписано, країна не залишилася без тепла. Та раптом на цю угоду полилася злива критики. Одних вона не влаштовує зовсім, треба її розірвати й край, другим дай повний звіт і чому задіяна саме названа компанія, треті б’ють себе в груди, ображені в своїх найкращих почуттях, мовляв, без них обійшлися, хтось вбачає навіть загрозу національним інтересам. Скінчилося тим, що Верховна Рада використала газові проблеми як зачіпку і відправила уряд Юрія Єханурова у відставку. У тому, що опозиційні партії та блок Юлії Тимошенко проголосували проти уряду, нічого дивного немає, вони і раніше цього хотіли. А от поведінка депутатів з Народного блоку Литвина виявилася несподіваною. Ще напередодні голосування окремі з них говорили, що уряд заслуговує критики, а не відставки, а вийшло інакше — вони теж приєдналися до групи невдоволених.
Нині у багатьох виступах і заявах підкреслюється, що Народна партія є партією «третього шляху», «третьої сили» між лідерами помаранчевої революції і прихильниками Партії регіонів України Віктора Януковича. Можливо, що ще якась партія захоче назвати себе «четвертою силою». А далі... Партій у нас багато, більше сотні.
Слово «партія» в перекладі з латинської мови означає частина. Виходить, у нас таких частинних сил набирається достатньо. Між тим, серед наших партій, якщо уважно придивитися, діє закон протилежностей. Одні партії займають державницьку позицію і мають патріотичне спрямування, другі бачать в них супротивників, накидаються на них і цькують, що є сили, бо вони, буцімто, не туди ведуть людей. Як це робиться, ми знаємо, досить прослухати по радіо хоч би одне засідання Верховної Ради. З цих словесних баталій можна підготувати підручник з тактики і стратегії боротьби за владу. Окремі депутати виявляють дивовижні виверти, не зупиняються ні перед чим, щоб видати біле за чорне.
Цікаво читати й програми партій. Наприклад, «Програма Народної партії: ідеали, цінності та принципи» виділяє у вступній частині як істинну сутність українського народу «національну, релігійну й мовну толерантність». Звичайно, до інших націй ми, українці, ставимося доброзичливо і від них того ж бажаємо, а ось релігійна і мовна толерантність вимагають пояснення, що вони означають. Якщо це буде така толерантність, яка сьогодні у нас є, то невдовзі ми можемо залишитися і без своєї релігії, і без своєї мови. Така толерантність, навіть під благодушним прикриттям, нам зовсім не підходить, та й не властива вона нашому народові.
Серед засадничих принципів партії називається і становлення повноцінного громадянського суспільства. Але говорити сьогодні про громадянське суспільство у нас, де ще лише закладаються основи нашої держави, це все одно, що говорити про комуністичне суспільство, тобто віддаватися фантазіям.
Узагалі якщо порівнювати останні десятиріччя нашого життя, починаючи з післявоєнного періоду, то прогрес у царині суспільної свідомості безсумнівний. Водночас і в означений період творилися такі суспільні цінності, які нам треба ще осягнути у всій їхній значущості. Робити вигляд, що нам немає на що рівнятися, ми дивимося лише вперед, охоплюємо всесвітню широчінь політичної думки, прагнемо тільки до світових зразків, безпідставно. Бо можемо засвоїти те, що нам зовсім не потрібно, а в деяких випадках навіть шкідливе. Маємо ж свої власні надбання, і відмовлятися від них недоцільно. Відмовляємося ж ми легко. Кидаємо напризволяще село, відмовляючи йому бодай в моральній допомозі, відмовляємося від уряду в досить скрутний час. А далі від чого будемо відмовлятися?
То, може, й нам, виборцям, на наступних виборах залишити поза увагою ті партії і тих політиків, які казна що проповідують, невідомо чого прагнуть, а користі від їхньої діяльності не розгледіти і під мікроскопом? Та проголосувати за тих, хто щось робить? З помилками, невдачами, але вже є паростки нового, суттєвого, маємо певні зрушення на краще, такі необхідні й потрібні людям. Так давайте підтримаємо їх, допоможемо, підкажемо, що вважати головним, обов’язковим.
При загальній злагоді не потрібні ніякі треті сили, ця сила в нас самих, і вона одна єдина. Про неї мудро сказав поет Павло Тичина: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була».
