Останнім часом поетові Павлу Тичині приділяється особлива увага. Про нього друкуються численні статті, есе, читаються лекції, пишуться дисертації, відвідують його малу батьківщину — село Піски, що на Чернігівщині. Такою увагою, здається, не користуються його сучасники, репресовані брати по перу — діячі українського культурного Відродження 1920—1930-х років минулого століття. Але чому?
Газета «День» також розмістила на своїх сторінках статтю про П. Тичину журналістки Н. Зінченко під назвою «Рафінований інтелігент» (№ 9—10 від 21 січня 2011 року). Це сумлінний, відсторонений виклад розповіді правнучки поета Тетяни Сосновської. Однак про творчі досягнення «раннього» Тичини йдеться в ній побіжно, основна ж увага акцентується на його успішній кар’єрі, просуванні в самоосвіті й лагідній вдачі.
А що сталося з поетом? Куди подівся громадянин, український патріот, автор чудового вірша про героїв Крут? Чому замовк? Як поет, залюблений у красу художнього слова, музику, враз скотився від неперевершених «Сонячних кларнетів» до гидкого, садистського вірша «Партія веде»? А влада так високо оцінила цей вірш, що він увійшов у шкільну програму й тією духовною отрутою годували дітей. (Утім, цього Тичину школярі так і не прийняли). Чому так швидко просувався П. Тичина кар’єрними східцями? То його призначають комісаром народної освіти УРСР, то головою Верховної Ради УРСР, то людині без вищої освіти надають звання академіка — науковий ступінь без попереднього захисту дисертацій.
Такі волюнтаристські дії влади й зумовлюють посилений інтерес до особи П. Тичини, викликають запитання — чому і як? На більшість із цих запитань в умовах свободи інформації вже давно є відповіді. (Див. статтю Ігоря СЮНДЮКОВА «Ніжність, порубана сталлю», «День», № 58 від 29 березня 2002 року. — Ред.). Але докази цього відомі не всім.
Увагу органів (ДПУ, НКВС) Тичина привернув як людина неординарна, талановита (а треба, щоб усі були сіренькі й однакові на зріст) і як автор небезпечного вірша про героїв Крут. І запрацювало «червоне колесо» нищення за відшліфованою методикою. Спочатку людину добре залякали — шантажем, знущанням, погрозами. Розгледівши ж у Тичині людину слабкодуху, поманили спокусами спокійного комфортного життя на їхніх умовах. І не стало поета, народився не-поет, інший Тичина. Чинуша, чию роботу виконували помічники.
Постає запитання. Чи можна беззастережно засуджувати людину, яка стоїть перед тяжким вибором: життя або смерть, свобода чи багаторічні тюремні каземати, що майже те саме. Але ж не всі були слабкодухими і так легко здавалися. У тім-то й річ. І коли думаєш про таке тривале віддане служіння владі, безсоромне багаторічне користування привілеями, виникає якесь сум’яття почуттів. Зрозуміло, що П. Тичину використали як певний «спецпроект» — на його прикладі показати іншим, якими щедротами засипає влада тих, хто вміє з нею «домовитися».
І ще одне «чому?». Чому роками терпів? Чому залишався тихим та покірним і жодного разу не зірвався, не вибухнув якимись протестними діями? Бо за умов щоденного невсипущого нагляду це привело б до загибелі. «Нещасний випадок», пишний похорон тощо. Справа відома.
Але спадає на думку: може, оті погані вірші, що їх писав «новий» Тичина, і були формою прихованого протесту проти своїх катів. Хотіли свого Державіна, а отримали поета, чиї вірші годяться тільки для пародіювання.
Так, Тичину як поета було знищено якраз на злеті його таланту. Але не в змозі були знищити того, що він уже встиг створити до горезвісного перелому в його житті. Цього Тичину, якого ми називаємо «раннім» Тичиною, ми любимо, цінуємо і захоплюємось його видатним талантом. Слава йому забезпечена.
Не забудемо й «пізнього» Тичину, до якого досі спостерігаємо упереджене ставлення багатьох. Його доля — повчальний приклад для одних і привід для міркувань та філософських узагальнень для інших.
