Хто розгадає всім відомі логічні вислови «Те, чого ти не губив, ти маєш» та «Хто бреше, — говорить про те, чого немає. А про те, чого немає, не можна сказати, отже, ніхто не може брехати»? Правда, цікаво? І лише мудра мисляча людина здатна розібратися в тому, що ці тези належать давньогрецьким софістам, які в моральних цінностях вбачали щось несуттєве, мірою всіх речей у них була людина.
Софістика давніх греків дуже нагадує нинішню передвиборну агітацію всіх політичних сил.
Справа в тому, що абсолютно неправильно розставляються акценти. Наприклад, скасування недоторканності, повторювання того, що вже давно всім набридло. Але сама ця теза не є ідеєю, з якою можна йти до людей, яка взагалі людям потрібна. Бо ж навіть якщо цю недоторканність таки скасують, мало що зміниться. Адже в Україні вже давно вироблена ціла система, за якою живуть владоможці. І навіть якщо демократичні сили і прийдуть до влади, на їхні плечі ляже ой як багато роботи. До прикладу, В.Ар’єв (автор «Закритої зони») говорив на зустрічі зі студентами, що йде в політику, аби не просто косити бур’яни української корупції, а виривати їх з корінням. Цікаво, чи пишається журналіст усіма своїми колегами по партії, а, може, з часом після повернення в журналістику він таки покаже ряд передач про них?
Ще одне заяложене слово — стабільність. Ми чули його і в 2004 році. І тоді наш викладач Богдан Васильович запитав: «Чи потрібна нам така стабільність?» У той час, пригадується, і Л.Кучма лякав з екранів, що, мовляв, проголосуєте за В.Ющенка — матимете кризи та революції, а віддасте голос за В.Януковича — житимете спокійно і стабільно. Так, нам потрібна стабільність, але не така, як є зараз. Бо нині — тупцювання на місці, відсутній рух уперед. Це болюча стабільність з відбитком відсталості. Справжня стабільність — це не зачароване коло, коли все стоїть на місці, окрім цін. Це має бути нормальний розвиток, коли не відбувається якихось збоїв у суспільстві.
Цинічно звучать і заяви про гроші на дітей, про підтримку їх до настання повноліття. Та дайте ви батькам достойну зарплату, а вони вже потурбуються про те, аби їхні кровинки жили в достатку. А що маємо? Діти в Україні, матері в «польщах», «італіях», їх чоловіки — в «росіях», «португаліях». Ну яка може бути підтримка дітей і навіщо їм узагалі така цинічна турбота?
Важко знайти у передвиборних програмах дійсно суспільно важливу ідею, яка б звучала на вустах мільйонів. Натомість люди все частіше говорять приблизно таке: «З радістю проголосувала б за того-то і того-то зі списку, він/вона — професійний політик з незаплямованою репутацією. Але за ось такого політика з цього ж списку я не можу голосувати, бо на його заводі люди працюють, як раби, навіть у неділю». І що робити? Узагалі не голосувати? Але ж законне право здійснити треба, незважаючи на справді каламбури передвиборчої агітації: «Побачимо», — сказав сліпий. «Почуємо», — сказав глухий. «Закріпимо», — сказав німий (М.Кропивницький).
І так, мабуть, думатимуть люди ще довго. Поки чиновники не витиснуть усі соки з бідної частини населення України. І так іноді виникає питання: «А де ж вони, ті сили, ще в нас беруться?»
