Професор С. Кульчицький займається проблемою вивчення Голодомору 1932—1933 років в Україні, ми вдячні йому за це. Він є авторитетним знавцем цього зрізу нашої історії. Втім, його статті в газеті «День» справляють якесь дивне відчуття двоїстості, якоїсь недомовленості.
Не становить винятку і його стаття «Слід розуміти, що означатиме корекція закону про Голодомор» («День» №107, 22.06.2010). Наведу лише одну цитату: «Незрозуміло також, чому В. Наливайченко вважає, що геноцид спрямовувався своїм вістрям тільки проти українців. Чисельність сільського населення на території Середньо-Волзького краю і Нижньої Волги (Саратовський і Сталінградський краї скоротилися з 10.8 млн. у січні 1933 року, до 8,55 млн. у 1934 р., тобто на 21%». Ці дані порівнюються зі втратами у відсотках із даними деяких областей України. Цифри схожі. І створюється враження, що росіяни постраждали тут від Голодомору так само, як і українці. Цю інформацію С. Кульчицькому надав російський дослідник Віктор Кондрашин.
Це той Кондрашин, який активно виступає в ЗМІ і наукових виданнях проти досліджень українських учених щодо визнання Голодомору в 1932—1933 роках геноцидом українського народу, не гребуючи прямими фальсифікаціями.
Віктор Кондрашин написав книжку «Голод 1932—1933 годов: Трагедия российской деревни». У цій книжці, як він сам зазначає, «делается акцент на русское население Поволжья, Дона и Кубани». Але Кондрашин у своєму огляді ніде не вважає за потрібне згадати українців серед основних хліборобських етносів на Поволжі, Дону і Кубані. Він трактує їх як росіян.
Та дякувати Богу, збереглися дані перепису населення 1926 року. Згідно з цими даними на Кубані тоді жили 915 000 українців, а на Північному Кавказі — 3 106 852. В усіх 40 кубанських станицях переважали українці (В. Сергійчук, «День» № 222, 5 грудня 2008 р.).
Серед особливо постраждалих районів Кондрашин називає Єйський, Канівський, Куренівський райони Північно-Кавказького краю, які в основному були заселені українцями. Але він їх не бачить і не хоче бачити і трактує це як трагедію «русской деревни». Я вже не кажу, що автор книжки ніяк не згадує про закриття українських газет, радіо, шкіл та інших сфер суспільного життя, що було спрямовано на викорінення українства.
Подібна ситуація була й на Поволжі. У Сталінградському краї були цілі райони з переважним українським населенням. Тільки в Нижньоволжському районі налічувалося 600 тис. українців.
Де тепер ті українці? І сліду їх не залишилося. І пересічний громадянин навіть не здогадується, що ці краї були так густо заселені українцями. І ті цифри втрат, що наводить Кульчицький, найімовірніше, стосуються саме українців.
Отже, можливо, спочатку голод мав широкий, нецілеспрямований характер. Уся країна відчувала нестачу продовольства, але згодом вістря геноциду виявилося спрямованим проти українців. Голод використали як зброю.
Вочевидь, усе це добре відомо й С. Кульчицькому. Він же вчений-історик. Але критикує В. Наливайченка, спираючись на тенденційного, недобросовісного В. Кондрашина. Навіщо це робити? Не хотілось би, щоб позиція наших дослідників Голодомору залежала від політичної кон’юнктури та її зміни.
