Користуючись запрошенням редакції «Дня» прокоментувати події, що відбуваються навколо українського острова Тузла в контексті багатовікового досвіду українсько-російських відносин, дозволю собі навести кілька історичних прикладів зневажливого ставлення Росії до України як держави та до прав українського народу. Мабуть, до речі буде навести приклад Переяславської Ради 1654 року, оскільки наступного року Україна, не знаю чому, відзначатиме річницю цієї події, під час якої українці присягали, а представники царя тільки обіцяли. Не буду вдаватись у подробиці цього акту, бо історики й до сьогодні мають різні погляди відносно його суті через те, що оригінальні статті з підписом Богдана Хмельницького у нас не збереглися. Однак з часом суть договору була визначена статтями, які московські посли привозили в Україну, і так створився міф про «Переяславський договір».
Деякі історики характеризують відносини Українського гетьманату з володарями Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії, Кримського ханства, Шведського королівства, Молдавського князівства та інших країн як полівасалітетну політику. Коротко кажучи, Б. Хмельницький і його наступники не обмежувалися одним договором чи протекторатом і в той же самий час могли бути в союзі з двома чи трьома державами, якщо це було в інтересах гетьманської держави. У своїй книжці «Гетьмани і Монархи» Тарас Чухліб, цитуючи Віктора Горобця, пише: «Балансування між Варшавою та Стокгольмом, між Бахчисараєм та Москвою, між Варшавою та Москвою визначалося в Чигирині як найліпший за тих умов варіант ведення зовнішньополітичної гри, хотіли б лише відзначити, що у цей час Український гетьманат, завдяки впровадженій Б. Хмельницьким концепції полівасалітетної підлеглості, остаточно утвердився у геополітичній структурі Центрально-Східної Європи як держава, що фактично була непідлеглою, але номінально залежною від монарших дворів даного регіону» (с. 77).
Отже, це були союзи, а не об’єднання з тими державами. Тільки Москва з часом почала вживати термін «об’єднання», а Радянський Союз впровадив термін «возз’єднання». В’ячеслав Липинський у своїй праці «Україна на переломі«(с. 28— 35) висловив думку, що договір 1654 року створив тільки «мілітарний союз між Україною та Москвою, забезпечений протекторатом Москви».
У зв’язку з тим, що договір між Богданом Хмельницьким та Олексієм Михайловичем був договором між двома державами, в якому цар виступав як протектор гетьманської держави, виникає запитання: яким правом підписав цар Московії договір з Польщею в Анрусові 1667 року, яким козацьку державу було поділено вздовж Дніпра між Польщею та Московією?! Цим зрадливим актом Москва де-факто зневажила цілий комплекс актів, які були створені під назвою «Переяславський договір», і поставила під сумнів легітимність самого договору. На мою думку, заплановане на 2004 рік відзначення 350-річчя Переяславської Ради — це немов продовження історичного абсурду, коли українське суспільство хотіли переконати у «воз’єднанні двох братніх народів». З перспективи часу стає ясно, що права козацької держави, як і всіх інституцій, які визнав цар у своїх статтях від 27 березня 1654 року, не мали значення, коли договір з Польщею, що розчленовував козацьку державу, був на користь Московії.
Дещо іншого формату та змісту був союз, що його запропонувала комуністична Росія Україні та іншим народам, створюючи багатообіцяючий Радянський Союз, в якому всі народи мали бути рівними. Та рівність була тільки на папері, що засвідчував союзний договір 1922 року. Дійсність не мала нічого спільного з обіцянками. Дійсністю була жорстока імперія з центром у Москві, для якої всі народи були тільки колоніями, що мали служити всіма способами для здобуття могутності метрополії. Узагальнюючи, можна сказати, що сполука московської державної традиції та партійної ідеології творили суть совєтської імперії. Й Україна мала нещастя бути колонією цієї імперії 70 років, зазнавши масового виселення українського народу в Сибір, штучного голодомору — геноциду 1932—1933 рр., в якому згинуло 7—10 мільйонів селян та робітників, масових арештів та розстрілів української інтелігенції. Та на тому не кінчалось — Москва хотіла забрати душу народу, пропонуючи спочатку політику зближення «братніх народів», щоб потім остаточно перейти до програми русифікації у формі «злиття всіх націй Союзу в російській нації, особливо ж національне розчинення України в Росії», як писав Іван Дзюба у своїй книжці «Інтернаціоналізм чи русифікація» (с. 227). Чи потрібно Україні в будь-якій формі ще раз до того повертатися?
Оце, коротко, історичний досвід України щодо договорів з Росією. Цікаво: чи не договір про ЄЕП, хоча ще й не ратифікований Україною, заохотив Росію стосовно питання Тузли та Азовського моря?
