Мабуть, стара хата так довго чекала саме на цю господиню. Чотири роки вона стояла пусткою, та збереглися у ній древні картини. Хто і коли їх намалював, не пам’ятали й попередні господарі. Їм вони теж дісталися у спадщину разом з хатою. На картині, що на всю стіну в кухні, — село Іванівка. Ще у пору середньовічну, коли росли навколо нього праліси, адже зображена і знаменита Петропавлівська церква, 1629-го (!) року народження...
А у спальні по два боки вікна — від підлоги до стелі, просто на стіні — по величезній яскравій червоній троянді! Яскравій, бо господиня час від часу бере у руки пензель і оновлює кольори. Та її власне життя не зобразити тільки кольорами веселки...
У хліві невдоволено помукує корова — пора доїти.
— Сашо, видій! — дзвінко гукає Вікторія через вікно до чоловіка. Він за чимось заходить у хату, бачить чужу людину, диктофон, вишивки дружини на столі й буркотливо жартує:
— Що, і про це напишуть? Про те, як ти мене заставляла корову доїти...
Щойно ми з ним бачилися біля іванівської церкви — учні Літогощанської школи, у якій Олександр Макарович Киричук працює вчителем трудового навчання, прибирали біля Божого храму. Дідівська ще хата, у якій мешкають Саша і Вікторія, неподалік церкви і древніх (стверджують, що їм 800 років) руїн колишнього православного монастиря. Ще донині, каже Вікторія, на своєму городі вони виорюють уламки старовинної цегли і каміння...
— Не застала я вже ні діда, ні баби! Сашина мама померла, коли йому було 12 років, батько ще з армії дочекався... Виховувала його старша на 12 років сестра... Саша в Іванівку повернувся з Харкова. Хата порожня, подвір’я травою по пояс заросло! Червень, а у нього на городі лише конюшина посіяна... І картоплі латочка! Восени ми з ним викопали 11 мішків — з тим удвох якось і перезимували, — пригадує вона перший рік заміжжя.
Чоловік навчив її і хліб пекти — першого разу спекла зовсім без солі... Пироги — сусідка баба Маня Філіха. Інша сусідка — баба Зоня — на другу весну нанесла їй різного насіння, допомогла розвести курчат і качат. Перші півроку Вікторія боялася навіть підійти до корови, і її доїв Саша. Пішла на поле — замість бур’яну вирубала сапкою буряки... Абсолютно міська дівчина — виросла в Ковелі — бачила село лиш на канікулах у бабусі, але та онучку жаліла й до сільської роботи не допускала. Картоплю від буряка ледь відрізняла! Зате бабуся навчила так вишивати, що її роботи беруть на виставки.
— Тепер згадую і сама собі дивуюся. Як я це все витримала?! Іванко малий, тягну коляску на поле... Сонце пече, молоко у пляшечці скисає, сама плачу, малий плаче, а мене щось як підпихає: ось піврядочка дополю, і ще піврядочка!.. Така була жадібність до роботи, так хотілося господинею бути!..
Зі своїм чоловіком Вікторія знайома з дитинства. І сама не пам’ятає, чого вони з подругою приїхали в Іванівку на престольний празник Петра і Павла, який тут відзначають дуже широко. Нікого тут не знали, пішли на берег Стоходу, де й зустріла старшого на три роки Олександра... Тоді їй було 13. Дитяче знайомство ні до чого не зобов’язувало, але продовжувалося. Олександр після школи навчався у Харкові, йоша дружина теж знайома Вікторії. Бувало, що вони обоє приїжджали до неї в Ковель.
— Тоді я була потрібна йому для дружби, — каже про це Вікторія.
Чому розпався перший шлюб чоловіка, не знає і знати не хоче. Дітей у ньому не було, а це для неї найголовніше.
— У нас, як у серіалі. Сходяться, розходяться, живуть в інших парах, але ніхто ні на кого не ображається...
Цікаво, що її дівоче прізвище — Киричок, а його — Киричук. Проте це не останній містичний збіг чи, кажучи іншими, більш близькими Вікторії словами, — не останній вияв Божого провидіння... Вона — Іванівна, і мама її — Іванівна. І дід був Іван, і лікар, з яким після закінчення Ковельського медучилища працювала у поліклініці, теж звався Іваном.
— І живу в Іванівці, і сина народила на Івана й Іваном назвала. Я його у Господа випросила...
Вже три роки Вікторія не працює, сидить удома, займається городами і тим, що зростає у хліві. Корова (а було, що тримала і дві), бичок і теличка, домашня птиця... Та майже два гектари поля! І все ж відриває від безкінечних клопотів, від безпросвітної сільської реальності час, щоб сісти за вишивання чи вив’язати сусідській дитині оригінальний костюмчик.
— Про мене казали, що зі спицями у руках і народилася!
Вийшовши в Іванівку заміж, і не сподівалася на якусь роботу.
— Часом думаю: невже раніше на місці нашого села було, як кажуть, містечко Янів, найбільше на всю округу?.. В Іванівці ж ніколи не було ні школи, ні дитсадка, клуб валиться, магазин валиться і закритий...
Проте колишній директор Літогощанської школи (це одна сільрада) Іван (знову Іван!) Микитович Войдюк запросив її на роботу. І нічого, що не мала вищої освіти. Закінчила музичну школу — викладала музику і співи, мала курси макраме, крою і шиття — трудове навчання. А оскільки ще й медучилище закінчила з відзнакою, то читала і медичну підготовку... І хоч мала якихось 12 годин (чоловік всього 10), але сільських умовах і безробітті це була якась підтримка до сімейного бюджету.
У Літогощанській школі, як і скрізь, канікули й ремонтний розгардіяш. З порога вражає велика вишита ікона, стенди з вишивками на стінах. Такі ж або схожі за стилем роботи я бачила у хаті Вікторії. Знаю, що багато своїх робіт (а це мініатюрні вишиті картини) вона забрала додому, проте щось і в школі залишилося.
— Чиї роботи?.. Учні вишивали! — переглядаються присутні цього літнього дня вчителі, оглядаючись на директора. Світлана Олександрівна Ухачевич не заперечує сказаного підлеглими...
— Ікона — моя, і вишивок моїх немало! Можу піти і пальцем показати, — ображена Вікторія.
Три роки тому Ухачевич її звільнила, мотивуючи відсутністю вищої освіти.
— Я два великі пакети зі своїми роботами в обласне управління освіти возила, — пригадує Вікторія. — Ще ж і м’які іграшки ми з дітьми виготовляли! Начальник аж секретарку покликав, щоб подивилася на вишивки, на іграшки, в’язання моє... Казав, що відсутність вищої освіти ще не є підставою для звільнення, обіцяв розібратися.
Рік вона простояла на біржі праці. Її години у школі веде, кажуть, 63-річна пенсіонерка, теж не спеціаліст з трудового навчання, але з дипломом інституту.
— Хоч би при клубі який гурток відкрили, аби я могла дітей навчати!
У якийсь момент життя Вікторія винесла з дому всі світські книжки. Зате назбирала велику бібліотечку літератури духовної (десь зі сто книг). Читає-перечитує сама, дає людям. Одна з кімнат їхнього з Сашею дому відведена, можна сказати, для ікон. Принаймні саме тут тримає, крім привезених з паломницьких поїздок, і три великі й дорогі ікони, які подарували їй недавно на 30 річчя мама, вітчим і півчі з церковного хору.
До Бога її дорога вела з дитинства. Жила навпроти церкви у Ковелі. Дружила з дочкою священика... Він і дав перші духовні книги. Життя складалося так, що доводилося покладатися не лише на людей, а й на Господа. Як і Саша, мала перший шлюб. Прожили півроку — чоловік пішов у новоявлену секту, став таким агресивним, що, згадує, «страх і жах». У другому шлюбі теж не було дітей... На сина чекали три роки. Їздила по святих місцях, молилася. Якось син священика іванівської церкви отець Петро Сковорода повіз паломників до чудотворної ікони «Життєдавальниця».
— Скільки біля неї золота — годинників, перстенів, ланцюжків! Це люди, яким по молитвах їхніх було дано, залишили у дар.
Отець Петро, який нині служить у храмі села Озеряни, що у Луцькому районі, і став хресним батьком Іванка. Син Киричуків прислуговує в іванівській церкві. Її настоятеля звуть, як і сина свого назвав, — Петром. На парафії він вже чверть століття.
— То батюшка-трудар! — каже Вікторія. — Батюшка бика вигодував, здав — собі дещицю узяв, а решту на церкву. Кабана заколов, здав — гроші на церкву... Живуть з матушкою, як прості люди, хата маленька і низенька. Якби про храм Божий так не дбав, міг би давно собі збудувати кращу...
Минулої зими довелося Вікторії замінити матушку-регента. Та захворіла, а тут такі великі празники! Різдво — матушка хвора, святого Василя — матушка хвора, Хрещення Господнє — матушка ще хрипить і температурить... Як не боялася Вікторія, проте з благословення отця Петра і наполягання матушки Марії вела на службах церковний хор. Перед першою відповідальною службою ночі не спала, переживала. У хорі пчі співають по 20—30 років, не те що вона. Але таки зіспівалися і без матушки. Служба в іванівській церкві — по неділях та у великі свята. Тому тривала — з восьмої ранку Вікторія у храмі і до другої — дня. У суботу звечора готує на весь наступний день напівфабрикати, щоб вдосвіта встати й швиденько підсмажити-відварити обід і вечерю. Чоловік її участі у церковному хорі не заперечує, почав ходити на і сам.
— Він хороший. Не п’є, не курить і не зануда, — каже про нього Вікторія. І йде доїти корову, бо Сашу ніяк не відпускає дітвора, котра потяглася за ним з трудового десанту від церкви.
