Згадуючи Степана Бандеру, ми рідко згадуємо того, хто породив цю людину, хто виховав українського провідника і наповнив його величним духом. А постать його батька о. Андрія Бандери гідна вічної пам’яті й пошани.
Андрій Бандера походив зі Стрия, із сім’ї міщан-рільників Михайла Бандери та Розалії, із дому Білецьких. У ті часи міщанами-рільниками називали громадян, котрі мешкали в невеликих містечках і мали певні земельні наділи, на яких вони вирощували свої врожаї, якими забезпечувалася родина.
Михайло Бандера з дружиною Розалією (у деяких джерелах її названо Єфросиною) мешкали в Стрию, на дільниці, званій Ланами, мали там своє поле і займалися рільництвом. Крім того, Михайло Бандера служив дяком у сусідній Благовіщенській церкві. У сім’ї було четверо дітей — двоє синів та дві дочки. Андрій був найстаршим.
Він закінчив Стрийську гімназію та богословський факультет Львівського університету. Священиче служіння розпочав у с. Угринові Старому на Калущині 1906 року. Сім років о. Андрій допомагав тамтешньому парохові Володимирові Глодзінському, з донькою якого, Мирославою, був одружений. По смерті тестя 1913 року о. Андрій перебрав Угринівську парафію і став там парохом.
Він належав до тих українських священників, які не відмежовували церкву від національних справ. У Стаpoмy Угринові була читальня «Просвіти», гурток «Рідна школа», сільськогосподарські установи, і значною мірою вони були створені зусиллями о. Андрія Бандери.
Про світогляд отця Андрія та його життєву позицію свідчать самі факти його життя. Під час листопадового чину 1918 року о. Андрій Бандера долучився до творення Української держави, належав до організаторів повстання в Калуському повіті, формував із селян українські військові відділи.
Коли було проголошено Західно-Українську Народну Республіку, його обрали депутатом західноукраїнського парламенту, тобто він став членом Національної ради, а з початком українсько-польської війни — капеланом Української Галицької армії, яка в липні 1919 року перейшла за ріку Збруч на Велику Україну. Саме тоді серед січових стрільців масово поширилась епідемія тифу — о. Андрій самовіддано сповідав хворих, виконував інші духовні потреби, причому теж заразився і ледве уникнув смерті.
Повернувшись на Галичину влітку 1920 року, він мусив переховуватися від польської окупаційної влади і лише восени знову продовжив пастирське служіння на своїй парафії. До квітня 1933 року перебував в Угринові Старому Калуського повіту. 1933 року перейшов на парафію в с. Волі Задеревецькій на Стрийщині. Через три роки отримав парафію в с. Тростянці біля м. Долини. При цьому стеження, переслідування з боку польської влади не припинялися.
Варто зауважити, що священник Андрій Бандера ніколи не мав власного дому, а проживав у парохіальних будинках, які були власністю парохії.
АНДРІЙ БАНДЕРА
САМ ВИВОДИВ У ЛЮДИ СВОЇХ СІМОХ ДІТЕЙ
Нелегким було і родинне життя о. Андрія Бандери. Одружився з Мирославою Глодзінською, дочкою о. Володимира Глодзінського й Катерини із дому Кушлик.
У них було восьмеро дітей. Старшою від Степана була Марта, молодшими — Олександр, Володимира, Василь, Оксана, Богдан та Мирослава, яка померла немовлям.
Отець Андрій не лише був главою багатодітної родини, що в ті часи було типовим (таким позитивним і гідним поваги!) явищем, але доля доручила йому самому виводити в люди своїх сімох дітей, оскільки його дружина померла від туберкульозу горла навесні 1922 pоку, маючи всього 32 роки. Коли померла дружина отця Андрія, найстаршій дочці Марті було 15 років, а наймолодшому Богданові — не було й трьох. Та о. Андрій з Божою поміччю і доброзичливою допомогою родичів та друзів усіх гарно виховав, усім дав освіту, і всі вони стали гідними дітьми свого народу, окрасою України.
З приєднанням 1939 року Західної України до Радянської України гоніння на о. Андрія Бандеру, погрози нової влади стали ще сильнішими, ніж за Польщі.
Перебуваючи на той час за кордоном, Степан Бандера через довірених людей двічі пропонував батькові таємно виїхати разом з дочками за кордон і обіцяв допомогу в цій небезпечній справі. Отець Андрій відповів посланцям: «Я священник і не можу покинути свою паству».
23 травня 1941 року, за місяць до початку німецько-радянської війни, на плебанію о. Бандери приїхали легкова і вантажна машини НКВД. Червонозіркові кати схопили священника, а також дочок Марту й Оксану. Спочатку їх відвезли в м. Долину, де сестер розлучили з батьком.
Певний час о. Андрія тримали в станіславівській тюрмі й допитували, звинувачуючи як за «переховування в його хаті нареченого служниці», так і за його батьківство «руководітєля краковского центра ОУН Бандери Степана Андрєєвіча». По цьому добре видно істинний мотив ув’язнення священника.
Далі допити тривали в київській тюрмі протягом червня і закінчились на початку липня 1941 року. Уже йшла війна, німці наступали, а «доблесні» органи допитували батька українського націоналіста, який прославився як борець проти польського поневолення. Батько Провідника заперечував приписуване йому членство в ОУН, чого не було насправді, однак не приховував своїх симпатій до українських націоналістів, підтримку їхніх дій. Не заперечував, що знав про активну участь своїх дітей Степана, Марти і Богдана в ОУН.
Отець Андрій сміливо говорив на допитах, що, за його переконаннями, кожен народ має право на власну державу. Його діти в лавах ОУН стали на шлях боротьби з окупантами, чим отець Андрій гордився. При загрозі смерті він ні в чому не розкаявся і не просив помилування.
8 липня 1941 року трибунал Київського військового округу під головуванням Яковченка на закритому засіданні, без участі прокурора, адвоката і свідків, засудив священника Андрія Бандеру до розстрілу. Хоч вирок трибуналу, згідно з законом, міг бути оскаржений протягом п’яти днів з моменту вручення підсудному копії рішення, його розстріляли всього через день — 10 липня 1941 року.
ДОЛЯ ДІТЕЙ
А син отця — Степан Бандера — у той же час, за п’ять днів до смерті батька, потрапив до рук гестапівців за ініціювання проголошення 30 червня 1941 року у Львові Акту відновлення незалежності України та відмову відкликати цей Акт. Отже, майже одночасно батька стратили московсько-більшовицькі окупанти, а проти сина та його соратників по боротьбі за волю народу почали репресії німецько-фашистські загарбники.
А як склалася доля дітей?
Найстарша Марта-Марія (1907—1982) була членом ОУН, за дорученням якої виконала низку небезпечних завдань. Перед арештом виконувала обов’язки районного коменданта ОУН Долинського району. Її було заарештовано разом з батьком і з непричетною до політики сестрою Оксаною (1917—2008). Після виснажливих допитів їх доправили на поселення в Сибір. І потяглися для сестер Степана Бандери довгі роки виселення — важкі роботи, часті перевезення з місця на місце, суворі кліматичні умови, голод, холод... Їхній хресний шлях тривав найдовше.
Більшу частину заслання вони перебували в Красноярському краю. Там Марта й померла. 1990 року тлінні останки Марти Бандери було перевезено в Україну і перепоховано на Угринівському цвинтарі. А Оксана Бандера побачила рідну Україну лише через 48 років після арешту 1941 року. Замешкала в Стрию й відійшла у Вічність 24 грудня 2008 року.
Заарештували большевики і Володимиру Бандеру, котра була дружиною священника Федора Давидюка. Її заарештували разом з чоловіком у березні 1946 року, під час нищення Української Греко-Католицької церкви. Отець Давидюк помер у мордовських таборах, а Володимира багато років поневірялася по гулагівських таборах, де зовсім втратила здоров’я. Повернулася в Україну 1956 року і знову зазнавала утисків від совєтської влади. Померла 2001 року.
Трагічними були й долі синів о. Андрія Бандери.
Син Олександр Бандера (1911—1942) також належав до ОУН, за скеруванням організації студіював у Римі журналістику та суспільні науки. Там він захистив докторську дисертацію, працював у закордонній станиці ОУН. На початку 1942 року був заарештований гестапо і жорстоко закатований в концтаборі Освєнцім.
За прикладом старших братів пішов і Василь Бандера (1915—1942). На початку німецько-радянської війни він прибув до Львова й активно долучився до українського громадсько-політичного життя. 1942 року гестапівці заарештували його і з іншими українськими політв’язнями доправили до концтабору Освєнцім, де він теж загинув, закатований у нелюдський спосіб польськими прислужниками гітлерівців.
Наймолодший із Бандер — Богдан Бандера (1919—194?) теж був активним членом ОУН і загинув у бою з німецькими загарбниками.
Постаті родини Бандер — це гідний орієнтир, якими мають бути духовні цінності та які слід плекати риси характеру, щоб людина — носій їх — була Людиною з великої букви. А саме таких людей потребує наша нація, наша Держава.
