Далекого 1970 року вийшла друком книга Бориса Антоненка-Давидовича «Як ми говоримо». Здається, у новітні часи вона перевидавалася. Але недавно я замислився, бо усвідомив мовну пастку. Адже слова натуральних мов часто багатозначні. Тож чи можна взагалі усне мовлення («говоримо») трактувати в форматі текстів?! Так, але в обмеженому обсязі. Втішно, що ми, на відміну від комп'ютерів, добре розуміємо, що мав на увазі автор, — коректне формулювання думок і фіксацію їх на папері. Інші аспекти живого мовлення: темп, тембр, інтонації, паузи, вже не кажучи про міміку та жести, лишаються за межами можливостей писаних текстів.
Про усне спілкування можна судити лише вдаючись до відео-, почасти аудіозасобів. Благо, наш час для таких потреб пропонує багато технічних знарядь.
Згадаємо іншу книгу, в якій всі колізії обертаються довкола проблем саме усного мовлення, — п'єсу Бернарда Шоу «Пігмаліон». Усі бачили, чули, постановка не сходить зі сцени Театру ім. Івана Франка. А мюзикл на цей сюжет — «Моя чарівна леді» не зникає з репертуару Оперети.
Мабуть, існує чимало літературо- та театрознавчих джерел стосовно цього сюжету, але ми вихопимо лише один аспект — мова й суспільний статус її носіїв.
Нагадаю, що професор-лінгвіст — Хіггінс заприсягнувся, що зліпить світську пані з простої дівчини-квітникарки, й досяг успіху! Технологія експерименту лишилася за межами подіуму, але, зрештою, професор прищепив Еліз Дулітл те, що англійці називають Royal English — королівську (ви)мову.
Гадаю, самої мови для успіху справи було не досить. Слід було ще подбати про поставу, ходу, жести, міміку, те, що називають — гарні манери. Також туалети, парфуми... А все ж, головне — мова!
Здається, сюжет — вічний! Якось у передачі з тодішнього Ленінграду почув розповідь про жінку, по-нашому — перекупку, яка найняла для своєї доньки пані «з бувших». А на запитальні кпини товаришок по бізнесу відповідала, що зробила це, аби дитина вчилася «разговору». Яку освіту мала та жінка з ринку, не знаю, але те, що вона була від природи тямущою, — факт!
Наступний епізод пов'язаний із відомим телемедіатором Є.Кисельовим. Тоді він працював на НТВ у Москві, зараз веде «Велику політику» в нас на каналі ІНТЕР.
Маестро вів репортаж про перепоховання царської родини в Петропавлівському соборі, а потім проїхав Європою слідами нащадків родини Романових. У розповіді про побачене й почуте він зауважив, що всі вони спілкуються російською мовою, але якоюсь не такою, яку ми зазвичай чуємо. Очевидно, аристократи послуговувалися аристократичною мовою. Втім, припиняю перелік.
Усе це змусило мене замислитися, чи існує (чи існувала) аристократична українська мова?
Мандруючи Волинню, Поділлям я не раз чув із вуст простих людей, провінційних інтелігентів зразкову, натуральну, справжню українську мову. Але означення — «аристократична» тут все ж не пасувало. Це так само, як відмінність польових та садових (оранжерейних) квітів. Але де шукати ту аристократичну, якщо її потенційні носії були вщент винищені, (за словами історика Сергія Білоконя) мов скажені пси, без суду й слідства. І ні могил, ні документів.
Раптом декілька років тому в Будинку вчених, проходячи повз групу молоді, яка оточила літню пані, почув з її вуст божественні звуки аристократичної української мови!
Ця пані, професор, походить із давньої інтелігентної родини, пошарпаної більшовицькими репресіями, вона вціліла й донесла до нашого часу мову свого кола доби українського Відродження — початку ХХ століття.
Але ще більше мене вразив випадок, що трапився на якійсь презентації в Музеї літератури. З сусіднього ряду до мене доносилися уривки розмови, і це знову була вишукана, елітарна мова. Говорила невідома мені жінка, як згодом з'ясувалося, — професор. Але, на чому варто наголосити, — росіянка за походженням та прізвищем!
Зрештою, чому ми маємо дивуватися?! Адже класик нашої літератури — Марко Вовчок — також була росіянкою. Гідне здивування інше — чому чимало наших громадян, що займають державні посади, за десятки років не сподобилися оволодіти мовою своєї країни, бодай на побутовому рівні?
Кожен такий проблиск рідної мови пробуджував у пам'яті рядок Пушкіна, що він написав до виходу друком перекладу «Іліади»: «Слышу умолкнувший звук божественной эллинской речи»... Так, але наша мова ще животіє!
Згадую також репліку «Від упорядника» літературознавця Романа Корогодського до збірки творів В.Домонтовича: «Це, власне, зразок елітарної літератури, що нагадує про те, якою була б і мала б стати література українського Відродження, аби її не знищили». Аналогічне зауваження доречне й стосовно нашої мови.
Якось у кулуарах Ради Будинку вчених розгорнулася міні-дискусія, що слід (з)робити, аби наша мова не деренчала лише в устах посадових осіб, а дзвінко лунала по всіх усюдах?
З «низів», від малоросів, що розкаялися, чулися побажання якихось курсів лікнепу. Але, даруйте, чи таке не виставило б на посміх Національну академію наук?! Хоча можна було б вітати утворення на державному рівні системи Курсів мовного удосконалення по містах і районах у них.
Зрештою, наші ідеї вихлюпнулися з-за лаштунків на авансцену. Так років три тому виникла «Вітальня аристократичної української мови». Клуб не клуб, а саме вітальня. Мета — розшукувати останніх могікан елітарної української мови, переймати їхній спосіб (манеру) висловлюватися і поширювати її.
Досить швидко ми збагнули, що самотужки далеко не заїдемо, але нас підтримав і фактично надалі скеровував колектив науковців Інституту української мови НАНУ. Зокрема, його директор — професор Павло Гриценко.
Переказувати хто, як, що, про що — марна справа. Якщо на місцях таку ідею підхоплять, і виникатимуть гуртки елітарної мови, то діятимуть ентузіасти відповідно до місцевих умов.
Коли вгамувалися перші радощі, минула ейфорія, стало ясно, що, збираючись погомоніти в реальних вітальнях Будинку вчених на 30—50 осіб, попри приємно й корисно проведений час, на мовну ситуацію в країні ми і на йоту не впливатимемо. Що подібні заходи слід було б проводити масово й системно. Отже, нам слід вийти на засоби масової комунікації, найкраще — телебачення.
Дивна ця структура. У часи, коли я виступав на УТ1 співведучим циклу «Ділові комп'ютерні ігри з телеглядачами» (1980—1986 рр.), там ще подекуди жеврів «ідеалізм». Тому реалізація подібних проектів, у принципі, була можлива. Тим більше, наші просвітницькі програми в ігровій формі довели свою ефективність і привабливість. До речі, цей досвід УТ не має аналогів у світі, що засвідчує література, різномовні видання.
Зараз, ген-ген, уже немає ігрових циклів, що задовольняли б потяг пересічного люду до знань, до прекрасного. Натомість культивується азарт, вульгарна жадоба пачок банкнотів чи зразків кухонного начиння. Телевізія комерціалізувалася і спаскудилася. Ну а Редакцію навчальних та науково-пізнавальних програм просто прикрили! Схоже, нам потрібні не культурні, освічені люди, а натовп, яким можна маніпулювати?
Між тим «Вітальня» так і проситься на телеекрани. Замість отих улазливих, гандрабатих «Свобод», що полонили прайм-тайм, усіх отих ток-шоу простіше й миліше для ока й слуху було б прилучатися до грона з 5—10 осіб, що зібралися в студії довкола чайного столу, які бездоганною мовою говорили б не про остогидлу політику, а про поточне приватне життя, його радощі й турботи. Не про вибухи, теракти, катастрофи, а про дітей-онуків, нові книги та вистави, погоду та квітники. Головне — не про Що, а Як!
Так, демонструючи досконалі зразки мовлення, ми приваблювали б наш спантеличений люд до рідної мови, культури в цілому. Сіяли б розумне, добре, вічне!
Де ж шукати та знаходити носіїв перфектної мови? Перш за все, слід було б сформувати журі. Гадаю, експертів можна наскребти і в Києві. Далі організувати кастинг (якою це мовою я загомонів?), для чого не треба влаштовувати вседержавні лови, досить у певні години телефоном попередньо прослуховувати претендентів, носіїв джерельно чистої мови! А вони або зголошуватимуться самі, або їх кандидатури підкажуть друзі-знайомі. Заодно з'ясується, чи не втратили ми відчуття автентичності мови-вимови.
Таку ідею було б легко втілити в життя, якби в нас існувала громадська телевізія. А так володарям теледумок (і телеканалів) «до хвені» українська мова. Наразі їм вистачає «общепонятного языка» (у сенсі — єдиного для них зрозумілого). І чистогану за нескінченну й марудну рекламу.
