Про Павла Івчука, людину непростої долі, я чув чимало. Попри свій поважний вік, він і досі старається бути учасником усіх урочистих національно-патріотичних дійств у райцентрі, виступає у місцевому Горохівському народному історичному музеї, закликає молодь любити Україну й бути готовими віддати за неї свої життя. Бог не раз оберігав юного націоналіста із Підбереззя на Горохівщині від неминучої смерті, а клятву повстанців він давав, маючи лише... 11 років.
ВСТУПИВ В ОУН ЩЕ «ЗА ПОЛЬЩІ»
«...Був 1941 рік. Ми разом на розстріл йшли. Батька вели німці, а я сховався в сусідську конюшину. Батько мене не бачив. Його привели до прірви, з якої колись брали пісок. Аж тут приїхала німецька розвідка. І враз її ні з того, ні з сього обстріляли «рускі». Тоді вибух стався, яма зробилася велика. Батько в ту яму й стрибнув. А я після вибуху на деякий час знепритомнів, від переляку певно. Аж відкриваю очі, бачу, батько живий, піднімається з прірви, у якій його мали розстріляти».
Такі слова ветерана УПА Павла Пилиповича Івчука на початку розмови змушують здригнутися. Боротьба за Україну для нього, його сім’ї розпочалася ще задовго до проголошення незалежності. У селі Підбереззя, в якому народився Павло Івчук, було чимало учасників національно-визвольних змагань у ХХ столітті, зокрема, членів підпілля ОУН та воїнів УПА.
«Тато мій, Пилип Григорович Євчук, був офіцером польської армії, проте був у відставці й працював економістом, — мовить Павло Івчук. — Ще «за Польщі» він приєднався до проводу ОУН. А саме підпілля в Підбереззі утворилося ще в 20-х роках. Батько був освіченою людиною, до нас додому часто приходили люди, щоб поговорити про майбутнє держави. Як 1939 року прийшли совєти, то забрали батька в Горохів на роботу у фінвідділ. А я на той час за «перших» совєтів уже в підпіллі був: тато мене посилав занести комусь записки. Тільки наголошував: «Нікуди по дорозі не заходь».
Радянська влада по приході на Західну Волинь почала процес примусової колективізації. Великі господарства жителів Підбереззя теж постраждали, багатьох добрих господарів вивезли до Сибіру. Одного вечора Пилип Євчук мовив до своєї дружини Тетяни Ксенофонтівни: «Давай на тебе землю перепишу». Жінка заперечила: «Навіщо? Щоб мене завтра вивезли?» «Зрозумій, — продовжив Пилип Григорович, — я не можу багато тобі говорити. Мене сьогодні-завтра можуть заарештувати, совєти уже збирають відповідне «досьє»...
«НІМЕЦЬ КРИЧИТЬ: «НЕ СТРІЛЯЙТЕ», А ПОЛЯК: «РОЗСТРІЛЯЄМО»
«Ще до приходу совєтів, в останні дні польської влади на Волині 1939 року, батькові подзвонили з Горохова і сказали, що треба розвантажити три машини, — згадує Павло Івчук. — А батька поставили комендантом. Він був поручиком у польській армії, мав десь 12 гвинтівок. До себе покликав колишніх побратимів по службі у Варшаві. Хлопці вирішили встановити у Підбереззі Українську владу. Збір оголосили о третій годині ночі. Батько попередив усіх: «Стріляти тільки по моїй команді». Мені було дуже цікаво, я утік з дому, щоб усе це побачити, бо мати не пускала. Тут під’їжджають машини, вийшов польський офіцер і каже: «Що пану треба?» Батько відповів: «Шановне товариство, ваша війна закінчилася. Українські патріоти взяли владу в свої руки. Прошу здати зброю. Ви в оточенні, чинити спротив марно. Відпускаємо солдатів додому». І вони здали зброю. Батько попередив: «Не дай Боже, хтось зачепить поляків, як вони будуть відходити біля лісу, не дай Бог, будете грабувати». Так батько встановив українську владу в районі».
22 червня Пилип Євчук, коли зрозумів, що розпочалася війна, вирішив, що потрібно відходити до лісу. Вояки всі були напоготові. А тут ще й почалися мародерства, люди грабували усе, що можна було. А на третій день Пилип Євчук мовив синові: «Піди у село, подивися, чи є казарми там, чи є будинки, чи все спокійно». Павло Івчук пішов, подивився: все добре, правда місцеві дуже грабували магазини. І люди повернулися до села.
Були, за словами Павла Івчука, під час війни конфлікти з польською Армією Крайовою. Незадовго до Великодня 1943 року сім критих брезентом вантажівок з польськими шуцманами, котрими керували німецькі офіцери, в’їхали до Підбереззя. Шуцмани вбили Федора Денисюка, Максима Лозу, Марину Притулу та розстріляли сім’ї Чернишів, Постужавських, спалили орієнтовно 15 хат. «Матір виганяють два польські шуцмани, — згадує Павло Івчук. — Хочуть застрелити. Але прийшов німець, каже: «Що ви робите?! То ж сім’я, малі діти. Не треба розстрілювати». А поляк кричить: «Розстріляємо!». З матері зняли чоботи, кожух був на ній вишитий, хусткою був менший брат закутаний. Два поляки все забрали. Ще баба кричить: «Пановє, як палите, — випустіть коней!». Рукою махнув, каже: «Вже випустили...» Були б їх постріляли. Але забрав їх німець. Але через деякий час один із тих поляків вертається, приносить в’язку соломи. Кинув її у двері хати, запалив. Пішов. Наша бабця старенька загасила».
ЗМІНИВ ПРІЗВИЩЕ, ЩОБ НЕ «ВИРАХУВАЛИ»
«Під час війни якось до батька прийшов один чоловік, — розповідає Павло Івчук. — І каже: «Треба робити Україну». Батько відповів здивовано: «З ким? На чому?» Але молодь таку ініціативу підтримала. Увечері до будинку сходилося дуже багато молодих хлопців. І батько їх тренував. А згодом потрапив до керівництва славнозвісної Колківської республіки. Там його призначили писарем штабу, відповідальним за кадрову роботу, дали п’ятьох охоронців».
На той час малий Павло уже напам’ять знав Декалог українського націоналіста, часто зустрічався з вояками УПА. Спочатку хлопцю у штабі, зважаючи на його юний вік, довірили бути зв’язковим. Та згодом, після того, як Павло чітко і правильно виконав кілька доручень, його привели до урочистої присяги на вірність Україні у присутності сотенного УПА Павла Тиська (псевдо «Стрілець»). Це сталося у гарячу літню пору 1943 року. Юному повстанцю Павлу Івчуку дали псевдо «Орлик», присвоїли звання ройового, і хлопець, маючи лише 11 років, уже командував групою із одинадцяти юнаків, що діяла на теренах Горохівського та інших районів Волині.
Після закінчення війни Павло Івчук не покинув лав УПА. Його батько 1947 року став головою Підберезівської сільської ради. Проте повстанці Пилипа Євчука не чіпали, бо знали, що таємно працює на українське підпілля. Але згодом совєти дізналися про підпільну діяльність Пилипа Івчука і зняли його з посади, проте не заарештували, лише залишили без роботи, тому мусив тривалий час працювати сторожем.
За згодою проводу повстанців уже 1952 року Павло Івчук пішов до лав Радянської армії, закінчивши перед цим Львівське профтехучилище. «Мені тоді, коли вступав у Львів, прізвище батько змінив з Євчук на Івчук, щоб, не дай Бог, не вирахували і не посадили за ґрати», — додає Павло Пилипович.
Після армії Павло Івчук працював у Львові, Іваничах, а з 1956 року — в Горохові на автотранспортному підприємстві. Коли у 80-х роках набув поширення Народний Рух — одним із перших у районі вступив туди, боровся за незалежність України на початку 90-х. Таку ж активну життєву позицію Павло Пилипович зберіг і до сьогодні. У свої 86 років він — голова Братства ОУН-УПА Горохівщини, член проводу ВО «Тризуб» імені Степана Бандери. Щороку Павло Івчук відвідує славнозвісне урочище «Прощаниця», де колись воював у лавах УПА і його батько Пилип Євчук.
Тяжко, за словами Павла Івчука, йому зараз дивитися на те, як московські окупанти знову нищать українську землю. Каже, якби мав здоров’я, захищав би східні рубежі держави разом із нашими солдатами. Тож нині часто навчає патріотизму молодь, щоб юні сини й дочки України змалку не боялися стати в бойовий стрій і піти за волю й незалежність рідної землі навіть на розстріл.
