Учора вперше з моменту закінчення війни в Грузії на мою електронну адресу надійшов довгоочікуваний лист від грузинської колеги — журналіста Ніни. Я не говоритиму про емоції, які переживала, читаючи знов і знов рядки Ніниного листа. Я не говоритиму, що я написала їй у відповідь. Я не говоритиму, що бачення Ніни — це бачення всіх і вся. Але я впевнено можу сказати, що ці рядки — це свідчення далеко не байдужого жителя Тбілісі, це рядки, написані журналістом, тому слова Ніни, на мій погляд, не повинні й не можуть стати просто архівом нашого з нею листування. Наводжу текст листа лише з незначними виправленнями («вирізані» деякі суто особисті моменти).
«...Я хочу, щоб люди знали правду: все, що відбувається, — не наша провина, а наша проблема. Величезна, страшна проблема. У мене немає слів, щоб говорити про те, що коється в моїй країні. Її жорстоко згвалтували й викинули на дорогу — всіх нас, усіх, без розбору. Хочу сподіватися на те, що стане сил звестися на ноги й жити далі. Дуже, дуже боляче! Великі міста розбомбили, розікрали... За 60 км від Тбілісі й досі стоять танки. За дітей страшно! Думала, в перший день війни, відвезу сина в село, там спокійніше — та куди там, навколо чотири точки бомбили... Як літак летить — дітей у підвал ганяли... Син і досі спати спокійно не лягає, а я божеволію, примушую себе з будинку виходити... добровільно це зробити неможливо. Якщо ми переживемо все це й вийдемо з катавасії психічно здоровими, неодмінно розповім тобі все в деталях.
Щойно повернулася з панахиди по двох наших колегах, журналістах. Розстріляли хлопців задарма. Климчук Сашко, дурненький, переплутав грузин з осетинами та кричав: «Не стріляйте, ми журналісти», — грузинською кричав... а їх одразу й застрелили... За 10 днів у спекоті можна уявити, що від них залишилося. Вночі привезли, а на світанку поховали. Ні спати, ні їсти не можу, душа заледеніла. Спочатку було просто страшно, а зараз це така ненависть, важко передати словами. Хай вибачить мене Бог, але... я їх люто ненавиджу. Це все частіше за вірменську різанину 1915 року люди згадуватимуть. Кілька століть ненависті до себе росіяни вже забезпечили. Розікрали все, аж до унітазів і велосипедів з дворів. У Тбілісі тисяч 80 біженців, впоратися з усіма разом неможливо, ніякої гуманітарної допомоги не вистачить... Не пропадай, прошу, пиши. Це як свіжий вітер посеред смогу...»
P. S. Виключно задля безпеки моєї подруги, колеги, я не надала фотографію Ніни, хоча більше ніж упевнена: її відкрита, щира усмішка, сфотографована буквально за місяць до воєнних подій у Грузії, запам’яталася б усім без винятку... www.interpressnews.ge — це посилання, яке мені дала Ніна для отримання, цитую, правдивої інформації про російсько-грузинський конфлікт.
