Численні супутникові телеканали — Німеччини, Франції, Італії, Іспанії, навіть Польщі й Росії, але, у першу чергу, США та Англії — цілими днями показують манхеттенське жахіття, сльози Європи на тлі американських посмішок ввічливості, що не зійшли з облич навіть у час скорботи після трагедії.
Відомо: трагедія є знаком причаєної катастрофи, її голосом, її криком. Рідше — паліативом. Вочевидь, вона відкрила нову еру в міжнародних стосунках: ні Америка вже не сприйматиме зовнішній світ по-старому, ні сам він уже не дивитиметься так, як раніше, на Америку, чию гордість принижено. Заздрісні зловтішники зміщують акцент: мовляв, пиху Штатам збито, — але це рабська втіха через брак гідності й понять, адже, як свідчить напис на гробниці Рамзеса III, «кожен раб мріє не про свободу, а про власних рабів».
Тема дня зараз — пластиковий ніж супроти атомної бомби. Нагадаю англійське прислів’я: «Не кидайся камінням, якщо живеш у будинку зі скла». Виявляється, що навіть «томагавки» зі «стелсами» і флотами по всьому світу, наїжаченими атомною смертю, не оберігають від погрому найсучаснішу хату на тисячі вікон, що сягає 110 залюднених поверхів. На пам’ять приходить також забута Заходом східна притча про війну слона з комаром, яка закінчується тим, що комар залазить у хобот слонові і слон від укусів комара божеволіє...
Звичайно, квіти на граніті завжди зворушують більше, ніж недоїдки на асфальті. Політики кинулися співчувати сильним і не хочуть зрозуміти слабких, які оцінили цей світ коштом своїх життів і тисяч чужих, обірваних на горе близьким і рідним і на ганьбу нам усім, полишеним жити. Це жертвоприношення з відчаю, від нестерпного усвідомлення свого безсилля, загнаності в глухий кут і зі страху перед майбутнім, але ж свідоме, здійснене після ретельної підготовки, отже, не зовсім здуру, не від ледачої безпорадності чи слабкодухості. Подумаймо: якщо всі камікадзе хворі на голову, то що з них спитаєш, і за яким правом можна судити мертвих? Яка вона, провина мертвих, коли сильний вимірює вину сам і тільки карою для живих? Безодня безодню викликає, коли слідчим і обвинувачем є потерпілий, котрий і виносить вирок. Хоча повітряні розбійники-відчайдухи усі мертві й стоять перед судом Божим, могутній лідер уже виділив $40 млрд. для смертоносної війни, а в союзники залучив навіть схудлу Росію, тим самим приписавши до терористів увесь народ Чечні.
І ніхто не ставить наперед запитання: «Звідки таке відчайдушне зухвальство безумців? Чому так сталося? Що, крім матеріалізованої бридні, стоїть за вчинком самогубців? Де привід для душевного зойку по обидві сторони, а де глибока причина?» «Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися ніколи», — пророкував Р. Кіплінг. Невже крім знищення собі подібних, отже за рахунок слабшого, немає іншого способу розв’язати суперечності глобалізації?
Відомо ж бо: ситий голодного не розуміє, а рушниця, що висить на стіні, має обов’язково колись вистрелити. Хіба Чорнобиль був простим збігом обставин? Чи не є коренем протистоянь глухота ситих, сіяний сильними світу цього — завше під благовидним приводом — терор політичний, економічний, інформаційний, культурно- духовний? Терор, до речі, означає «страх». Але у «бідній» Америці навіть після такого підступного удару нікому не лячно: навпаки, дехто аж кипить від агресивного бажання розім’ятися, погравши м’язами. Найбільше переляканий якраз беззахисний ісламський простолюд: тікають зі своїх домівок і риють бомбосховища мирні сполохані афганці, які ні в чому не винні і не мають ядерного арсеналу, яким можна вмить знищити усе живе на планеті.
І чи є у світі сила, яка в змозі приборкати тероризм у будь-якому вигляді?
