Займаючись фотографією, я обходжу своє місто Тернопіль, щоб порівняти сучасну архітектуру будівель з архітектурою радянських часів.
І ось що я бачу.
А бачу, як зі стін будівель комунізму обсипається облицювальна плитка.
Перехожі мусять часто задирати голову вгору, щоб гострий шмат плитки не ляснув по потилиці, а таких будівель, покритих коричневою плиткою, до дев’яноста відсотків.
І ось, коли одного разу шмат плитки просвистів біля моєї скроні, я подумав: «Робесп’єр у Франції комунізм не збудував; Маркс у Німеччині комунізм не збудував; Енгельс в Англії комунізм не збудував; Ленін в Росії комунізм...»
І тут на мить зашпортався думкою об цей глянцевий шмат, і в уламку битого «дзеркала» побачив примружені очі «великого вождя», який тицяв правицею мені просто в обличчя.
Правиця підтверджувала, що ще й тепер «есть такая партия», члени якої теж задирали голови догори, щоб на них плитка не залишила свій вдячний слід.
А плитка комунізму падає і нині. Розлітається на друзки — і на будівлях викреслюється своєрідний підсумковий «орнамент небаченого мистецтва». А це треба бачити!
Тож плитка падає... і ще падатиме, як результат «победы комунизма в отдельно взятой стране», і швидше б обсипалася, щоб не муляла перехожим очі.
Але не задирають очі у своїх країнах ні французи, ні німці, ні англійці, бо плитка там не падає, оскільки нема і не було комунізму, а є капіталізм, який свою плитку до буржуазних будівель приклеїв на вічні часи.
І різниця в тому, що цемент комунізму було замішано на крові власного люду, а цемент капіталізму — на кришталевій воді національної самоповаги.
