«...якби хоч трохи глузду під чуби...»
Той, хто слідкує за подіями, що розгортаються у Полтаві під час підготовки до відзначення 300-річчя Полтавської битви, не міг не помітити словесної та письмової казуїстики, яка має місце в середовищі місцевих чиновників. Не кращим чином поводить себе і створений за наказом Президента України урядовий оргкомітет, який очолює віце-прем’єр-міністр Іван Васюник. Таке враження, що останній просто самоусунувся від цієї справи.
Чому? З одного боку — сильна протидія антиукраїнських, а точніше радянсько-російських сил, що ще переважають в органах місцевої влади, зокрема, у Полтавській міській раді, а з другого — урядові чиновники без всякого ентузіазму беруться за цю справу і не особливо наполегливо вимагають від влади міста та області виконання указу Президента. Фактично відбувається скритий саботаж. Врешті, як у Києві, так і в Полтаві займаються в основному словоблуддям і лише імітують бурхливу діяльність, незважаючи на те, що це далеко не ординарна подія. І не лише в історичному плані — мова йде про відзначення, а не святкування цієї дати, як цього хоче російська влада. Для нас цей ювілей — не інакше як тест на національну та політичну зрілість.
Але давайте вийдемо за рамки цієї дати і спробуємо зрозуміти, чому таке можливо у виконавчій владі, яка ігнорує нею ж прийняті рішення. Отже, я, так само, як і професор Києво-Могилянської академії, доктор історичних наук Володимир Панченко, обурююсь діями чиновників гуманітарного блоку Кабміну та Полтавської міської й обласної держадміністрацій.
З другого боку — за багато років виробилися уже певні правила поведінки й у членів різних державних комітетів, комісій, оргкомітетів. Серед них вистачає не лише байдужих «мовчунів», а й корисливих пристосуванців, які хочуть і до влади бути на відстані поцілунку, маючи від цього власний зиск, і водночас відстоювати інтереси справи. Але так не буває — потрібно чимось жертвувати. На жаль, здебільшого жертвують власною позицією. А точніше — совістю.
Тож можна тільки уявити, скільки подібних тупикових ситуацій виникло сьогодні через отакі бездіяльні та безвідповідальні оргкомітети, у яких головують чиновники не нижче міністра — члена уряду. Наприклад, віце-прем’єр з гуманітарних питань І. Васюник очолює до десятка подібних оргкомітетів. Але ж я не думаю, що високу заробітну плату він отримує за те, що є в них просто почесним головою, працюючи за схемою: трохи тут, трохи — там.
Дивує інше — чому стиль «почесного головування» одночасно в декількох комісіях, комітетах, оргкомітетах, який дуже широко практикувався в радянській системі управління, живе і процвітає на ниві сучасного найвищого менеджменту, якщо такий існує у державі? Невже не достатньо прямих службових обов’язків, чітко виписаних у положенні (регламенті) тієї чи іншої служби, і за виконання яких несе державну відповідальність віце-прем’єр чи інший член уряду? Чому на один циркуляр треба писати другий, третій і т.д.? Таке враження, що якби не створили оргкомітету, то той же І. Васюник поклав би під сукно Указ Президента про відзначення подій, пов’язаних із 300-літтям Полтавської битви від 9 листопада 2007 року й розпорядження Кабміну від 2 квітня 2008 року й не знайшов би часу зустрітися з іншими високопосадовцями, які «по службі» зобов’язані вирішувати ці питання.
Звичайно, не прив’язуючись конкретно до будь якого прізвища, хочу зауважити, що коло обов’язків у віце-прем’єра з гуманітарних питань справді завжди було найширше — від бібліотеки, школи й аптеки до пенсійного фонду й друкарні. Але ж, по-перше, чомусь не зменшується «лава запасних» на цю посаду — претендентів у різних політичних партіях. Таке враження, що дехто розуміє гуманітарну політику як гуманітарну допомогу, а культуру — в рамках концерту чи вистави. По-друге, ніхто силою нікого не тягне в це крісло, і кожен знає, на що погоджується, скільки невирішених проблем нагромадилося в кожній сфері. Час «кухарок» давно минув. Але, на жаль, претенденти міркують по-іншому. Не випадково, ставши міністром, дехто готується до своєї першої прес-конференції по півроку. А то й взагалі уникає їх.
На відміну від аграрної, промислової, енергетичної політики, в гуманітарної немає об’єднаної довгострокової державної програми (доктрини), хоча б на найближчі п’ять років, та й ніколи її не було і невідомо коли буде. Як на мій погляд, з кількох причин. Перша — це часта зміна кадрів в уряді, що дає підстави віце-прем’єру, як і міністрам, більше думати про сімейну політику, а не державну. Друга — це дві паралельні служби. Одна в — Кабміні, друга — в Секретаріаті Президента. І у кожної з них — свої сценарії розвитку гуманітарної політики. Візьмемо для прикладу сферу культури й мистецтва. Тут президентські культурники повністю монополізували цей сектор і диктують свої правила гри. У Кабміні лише фіксують заходи, які розробляються і проводяться за вказівками Банкової. А найчастіше дізнаються про них із телевізійних новин. У тому числі й про нагороди і звання, які часто викликають подив і обурення в людей. Але штампування нових «народних» і «заслужених» від цього не зупиняється.
Та найдивніше, що така ситуація, а точніше, роль сторонніх спостерігачів працівникам кабмінівського культурного фронту подобається. Вони й не намагаються перехопити ініціативу, запропонувати суспільству свої проекти. Тому не дивно, що у цю сферу змушений втручатися Президент країни. Хтось же повинен у державі думати про збереження культурних цінностей, про відзначення пам’ятних дат і подій і т.п.
Третя причина — однакова для обох служб. Це якщо не прірва, то бар’єр, який утворився як між кабмінівськими, так і між президентськими гуманітаріями, з одного боку, та творчою інтелігенцією — з другого. Спілкуються вони між собою, як правило, або за допомогою ЗМІ або відкритих листів. І як видно зі змісту — адресати один одного часто не чують і не розуміють. Або не хочуть цього.
Тож чия вина? Мабуть, обох структур. Коли йдеться про культурні та духовні цінності, про історичні засади, над якими особливо жорстоко позбиткувалася царська й радянська системи, ПОЗА — найгірший спосіб для з’ясування стосунків. Особливо з боку державних структур. Тут має бути чітка НАЦІОНАЛЬНА ПОЗИЦІЯ. Постійне скиглення чи дитяче рюмсання не до лиця громаді української еліти, що працює в царині культури. Адже відбирають не цукерку, а значно більше — наше право мати свою національну культуру, свій вітчизняний гуманітарний материк, до створення якого часто залучаються люди, яким все одно, що створювати, а ще краще — нічого не робити.
