ПОГЛЯД

«Буква» чи «дух»?

Що з превалюватиме в цій центральноєвропейській країні — «буква» чи «дух»? — головне питання дня.

Досвід минулого не дуже втішний. Рішення про третій президентський строк для пана Кучми відповідало «духу» і «букві» Конституції настільки ж, наскільки дії наших політиків відповідають нормам моралі. Обгрунтування згаданого рішення українськими юристами стало неперевершеним шедевром світової софістики.

За порушенням Конституції будь-який державний орган або посадова особа повинні бути позбавлені своїх повноважень. Цього вимагає «дух» Закону. Щодо Верховної Ради, то для неї ст. 90 спеціально запроваджена додаткова норма, яка дозволяє розпустити конституційно бездоганний парламент, якщо він не в змозі налагодити свою діяльність, тобто депутати позбавляються повноважень через політичну імпотентність.

На жаль, керуючись «буквою» ст. 90, більшість народних депутатів вважають, що тільки ця імпотентність може стати приводом для відсторонення їх від влади. А порушувати присягу депутатам не заборонено, що вони і роблять в масовому порядку.

Під пильним телевізійним оком, на очах у багатомільйонного електорату, народні обранці, «зайцями» скачуть по сесейній залі, голосуючи «за себя и за того парня». Нахабно порушується ст. 84 Конституції, яка дозволяє депутатам голосувати тільки особисто.

За ст. 5 і 69, єдиним джерелом влади в країні є народ, який здійснює своє волевиявлення через Референдуми. На зініційованому президентом Кучмою Референдумі люди висловилися за обмеження прав парламенту та зменшення кількості депутатів. Упродовж років депутати кількох скликань не звертали належну увагу на волевиявлення «джерела влади».

Проте, коли обранцям забажалось антиконституційних змін на свою користь, вони заблокували діяльність Конституційного Суду шляхом відмови від прийняття присяги суддів і запропонували потрібні зміни, користуючись відсутністю однієї з гілок влади. Тобто відбулася узурпація влади парламентом в порушення 5 ст. Конституції, але Раді і це зійшло з рук.

Згідно з «буквою» Конституції, особа набуває депутатських повноважень тільки після складання присяги, але серед причин дострокового позбавлення депутатства «порушення присяги» не значиться. Якщо спиратися на «букву», незрозуміло, навіщо складати присягу, якої необов’язково додержуватися.

Зверхність «букви» над «духом» означатиме визнання Верховної Ради безкарною і надасть їй майже необмежену владу.

Як Україну по весні ділили…

Останнім часом політики все більше говорять про поділ українців по Дніпру: на заході — одні, на сході — інші. ЗМІ цю ідею розтиражували, і політики вирішили, що їм вдалося переконати Україну, що вона розколота по Дніпру.

На жаль, не тільки політики, а й журналісти підхопили міф, в свою чергу переконуючи суспільство в тому, що воно розколоте. Замість того, щоб провести грунтовне журналістське дослідження, поміркувати та спробувати спростувати нищівний діагноз.

Чому не лунає думка, що поділ є, але не за територіальною, а за політичною ознакою? І куди дівати голоси, віддані за помаранчеву силу на півдні та сході, і голоси, віддані за біло-блакитних у центрі та на заході? І як в цей сценарій вписати інтелектуала і демократа Тараса Возняка зі Львова і правозахисника і демократа Євгена Захарова з Харкова? І те, що саме харків’яни найбільш гостро відчувають своє утиснення за національною ознакою і найбільш послідовно відстоюють своє право бути українцями на своїй землі? Не вкладається в схему і майже перший президент України Леонід Кравчук, якого ніхто не звинуватить у належності до демократичного табору, — вихідець з заходу України, і нинішній президент-демократ Ющенко — з крайнього сходу.

Якщо Харківщина народила Євгена Кушнарьова і Михаїла Добкіна, то і Львівщина може «похвалитися» не менш яскравими постатями з того ж політичного табору — Тарасом Чорноволом і Ганною Герман. В таборі-опоненті — Володимир Філенко й Арсен Аваков, який, на жаль, на догоду міфу про російськомовну Харківщину не говорить українською, та Ігор Юхновський і Борис Тарасюк — із заходу. То чи не час ЗМІ, нарешті, стати четвертою владою, на стражі демократії і, припинивши потурання політикам, нарешті розвінчати міф про протистояння сходу та заходу. Для початку, аби суспільство переконалось, що є протистояння за політичною, а не географічною ознакою, запрошувати до дискусії представників одного регіону, які мають різні погляди. Наприклад, з громадського сектора Донецька — Хрякіна та Ігоря Тодорова — з «Донбасу європейського». З Харкова — Андрія Руденка і Михаїла Добкіна або ж Арсена Авакова та Васілія Салигіна. Правда, не впевнена, що політики, для яких готувалась ця політтехнологія, погодяться. Наприклад, перед парламентськими виборами Добкін вже навіть вдався до політичного шахрайства, аби не вступити в дебати з Аваковим. До речі, саме завдяки ЗМІ складається враження, що і на Київські майдани автобуси чи поїзди прибувають виключно за регіональною ознакою. Може, варто б і на майданах спитати думку харків’янина або львівянина стосовно піднятого питання?! Тоді зразу стане зрозумілим, що намагання політиків поділити нас по Дніпру — штучне. Ніяких річок, ніякої води не вистачить, щоб поділити ними кожен населений пункт.

До того ж, можливо, вже час припинити піарити тільки спічрайтерів партій? Час нам вже і на безголосих «оруженосцев» та «манікюрш» глянути.