риба».
Рауль АЛЬФОНСIН («День», №188)
Щойно прибувши до Києва, новий посол США К. Паскуаль
сказав, що Україна перебуває на «дуже складному етапі перетворень» і в
неї «виникають проблеми», однак їй необхідно «далі рухатися вперед» у бажанні
оформити своє майбутнє як майбутнє європейської держави.
Знайомий хірург, з яким 10 — 11 років тому створювали осередки
«Просвіти» і Руху, нині говорить: «Нічого доброго вже не чекаю. Бо стабілізувалося.
На найгіршому рівні. Шкода, що стільки часу змарновано!»
Трохи лукавить, коли каже, що ніщо інше, крім свого особистого,
не цікавить. Уже після президентських виборів у Польщі дивився на TVP-1
економічну програму «Форуму» за участю відомих економістів, екс-міністрів
провідних міністерств попередніх урядів, впливових партійних політиків.
«Ну чому в нас так поважно не обговорюється справді важливе!» — не питав,
а тривожився. Либонь, і нас з вами це турбує.
Поляки, і не тільки ці наші західні сусіди, належать до
етносів, націй, країн, які реагують на виклики ХХI століття, не хочуть
опинитися поза новітнім технологічним розвитком і взаємообміном, десь на
узбіччі цивілізації і добробуту. Як не за два роки, то за чотири-п’ять
їх таки приймуть до Євросоюзу, і вони хочуть туди увійти сильною державою,
що наново самоідентифікувалася і самовизначилася власне як оновлена польська
держава, спроможна рівноправно співпрацювати з усіма членами ЄС, інтегруватися
з іншими на глобальному та регіональних рівнях.
Вони мають свої проблеми, часто — вельми складні, і в публічних
дискусіях шукають раціональних відповідей на важкі питання.
Для «добра Вітчизни» президент А. Квасьнєвський, лівий
ліберал, закликав увесь політичний клас діяти спільно, понад партійними
поділами. Характерною рисою «оксамитових революцій» у наших західних сусідів
є однозначна відмова від тоталітарного минулого, ідеології і практики комуно-соціалізму
в економіці та соціально- культурній сфері, прийняття західних, євроатлантичних
демократичних цивілізаційних цінностей.
Все це так чи інакше стосується України, проектується на
неї. Щоб остаточно не випасти з історії, ми не можемо залишатися осторонь
визначальних процесів, нам має вистачити глузду і сили духу змінити свою
«карму», вчинити опір «лихій долі».
Років 10 — 15 тому, маючи намір видряпатися із гнітючого
застою, читаючи В. Селюніна, М. Шмельова та інших радикальних «перебудовників»,
ми добре знали, як діє командно-адміністративна система, що і як змінити
у неефективному економічному механізмі. Тепер ось не знаємо (може, й уряд
не знає теж), як діє наша нинішня система. Може, й сучасна розгубленість
усіх викликана тим, що невідомо, які правила гри діють у країні і чи є
такі правила взагалі.
Згадуваний уже А. Квасьнєвський, пояснюючи причини можливих
помилок посткомуністичних реформаторів, говорив, що історія ще не знала
прикладів і не має досвіду створення нормальної, демократичної ринкової
економіки на основі приватної власності після тоталітарного комуно-соціалізму.
Від себе можемо додати: ні класичні, ні неоліберальні чи неоконсервативні
теорії не дають і не можуть дати однозначних порад, як саме, в який спосіб
здійснювати ринкову трансформацію під час неминучого перехідного періоду,
включно з формуванням приватної власності та «вирощуванням» середнього
класу.
Ясно одне: ліберальний принцип «хай пливе, як пливе» тут
непридатний. Очевидно, першорядним має бути організуюче начало нової, демократизованої
держави, її чітких законів. Цю свою роль Українська держава, така, якою
вона є ось уже десятий рік, виконувала і виконує незадовільно. І не на
потрібні перетворення спрямована, на жаль, її сила.
Як і в часи більшовицького непу, народ, суспільство, а
передусім місто, не довіряє чинній державній владі: як тоді, так і тепер
«непмани» («нові українці») вкладають гроші в торгівлю, у «швидкий» бізнес,
а не у промислове виробництво. Влада цим невдоволена, від репресивних методів,
позаекономічного примусу вона не відмовилася, та переважають у цьому інтереси
держчиновників і зрощених з ними директорських кланів, а не інтенції «добра
Вітчизни».
Недовіра до влади, зокрема виконавчої, не буде подолана,
якщо на всіх рівнях її чиновники включно з «першими особами» не будуть
поставлені в умови слуг громадян.
Це нарешті повинно статися в Україні, і не без нашої громадянської
участі. Бажання наївних «ліберальчиків» жити, як у часи «застою»: в суспільстві,
але «поза системою» — цього сьогодні замало! Купка «олігархів» з підвладними
їм специфічними партіями чи без них, нормального, цивілізованого ринку
з конкурентним середовищем в Україні не створить. Бо олігархічні інтереси
дещо інші...
Значні негативні наслідки для впровадження у країні ринкових
відносин з домінуванням приватної власності мільйонів людей мало і має
досі пограбування «союзним центром» заощаджень наших громадян. Але чому
наш уряд і Президент не виступають у цьому дражливому питанні, що має ознаки
міжнародного, захисниками інтересів свого, українського народу? Адже йдеться
про величезну суму понад 100 млрд. колишніх радянських рублів, «відкликаних»
Москвою з українських ощадкас перед розпадом СРСР. Є ж, крім усього іншого,
й Міжнародний суд...
Є також держмайно не зовсім безвартісне, яким держава повинна
була б уже розрахуватися з народом за належно проіндексовані «вилучені»
вклади.
Здатність нашої держави здійснювати трансформацію посткомуністичного
суспільства, його економіки послаблює наявність таких монополій, як «Укрнафтогаз»,
«Енергоатом», монополій металургійних, зокрема трубної, та ін. Їхні керівники
стають також важливими політичними фігурами, і це небезпечно!
Хочу нагадати: у наших більш успішних, ніж ми, сусідів
за Сяном медіа не сприяють поширенню псевдонаукових чи псевдоінтелектуальних
розваг (це радше «російська хвороба»). У них дискутуються конкретні, реальні
проблеми, у т.ч. проблема зайнятості, збільшення експорту та розширення
його асортименту, знаходження свого інтересу в кооперації з міжнародними
фінансовими інституціями. Для них «плюралізм в одному Кабміні» — це не
якась невинна екзотика, а ознака кризи уряду (а перманентний такий «плюралізм»
був би свідченням перманентної урядової кризи. Так само й постійна критика
уряду, його прем’єра парламентською більшістю). Боюся, що негативні наслідки
таких наших «звичок» ми не зовсім усвідомлюємо.
У напрямку радикальних змін наша держава мусить діяти швидко.
У нас нема часу на поступову еволюцію: від «прихватизації» вигідних об’єктів
і сфер діяльності — до чесного підприємництва; від «бізнесменів», що жирують
на «потрібних зв’язках» і банальній спекуляції, — до появи інших, уміліших
і порядніших.
Або виграємо змагання за своє місце під сонцем — хай і
не в Євросоюзі, а в якійсь іншій привабливій конфігурації, у розгалудженій
регіональній інтеграції із ближчими і дальшими «зонами розвитку», кооперації
з ними на рівних умовах, або...
Зрештою, похмурі сценарії — не моя домена. Мені глибоко
неприємні «філософія» катастрофізму, немочі, ідейки капітулянтства. Що
й заперечую тут, подаючи інші приклади й окреслюючи деякі наші проблеми
так, як їх бачу і розумію. А дискусія здатна наснажити.
