Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Покоління прагматиків — крок до побудови прагматичної України

До 20-річчя першого випуску учнів сучасної Незалежної України
25 січня, 2013 - 11:43
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Мовчки зросте десь

новий Тарас

Серед кривавих піль!

Євген Плужник (1898—1936)

(вірш «Я — як і всі. І штани з полотна...», 1926)

 

Настав час згадати про тих, хто виріс на задекларованих принципах Гласності й Демократії. Адже незабаром вони відіграватимуть головну роль майже в усіх сферах держави, тобто заповнять провідні місця в державних і приватних інституціях. Отже, визначатимуть долю України щонайменше два десятки років поспіль.

Наразі йдеться про випускників загальноосвітніх (тоді середніх) шкіл 1992 року.

Представники цього покоління зростали в умовах глибоких соціально-економічних та політичних змін, які радикально вплинули на формування їхнього світогляду. На цей період припадає різке послаблення ідеологічного тиску на українців. У результаті ціла галерея сумнозвісних лжегероїв на кшталт павликів морозових (офіційний герой-піонер, який зрадив рідного батька) відійшла в небуття. Водночас формалізм у комсомольському та піонерсько-жовтенятському побуті досяг апогею. Скажімо, у лавах шкільної братії бути жовтенятком подеколи вважалося дещо принизливим.

Носіння червоних краваток, відвідування шкільних лінійок і багато інших обов’язкових атрибутів стали морально нестерпною, тяжкою повинністю для багатьох підлітків. До вишуканих тортур варто, мабуть, зарахувати й відоме «піонерське вітання» — кількахвилинне тримання перед собою напівзігнутої руки під невсипущим оком дорослих-наглядачів. Під час таких зібрань, напевно, більше щастило піонерам саме останніх рядів — декому із завмиранням серця таки вдавалося занімілу руку непомітно обіперти на плече товариша.

Коли радянським учням уперше дали право вибору (ось універсальний убивчий засіб в усі часи для будь-якої безправної системи!), добровільно впрягатися ще й у нове ярмо в екс-піонерів бажання не було. Тож, природно, вступати до комсомолу охочих не виявилося, та й потреба в цьому відпала, оскільки на той час усесоюзна організація майже припинила своє існування. Школярам вповні вистачило піонерських витребеньків, щоб зважитися на непримусове відвідування нових збіговиськ.

Рішення ж партз’їздів, без перебільшення, усерйоз суспільство вже не сприймало. Пам’ятаймо: керуючі та спрямовуючі сили — недовговічні (сьогодні — сині, завтра — білі тощо), і навпаки, стійка й зрозуміла субстанція — лише нація, котра складається із цілого пласту громадян-державників. Коротко кажучи, влада й народ остаточно розійшлися історичними шляхами.

Наприкінці 1980-х — на початку 1990 рр. у суспільно-політичному й соціально-економічному житті країни виникли нові проблеми. Розкутість, дух свободи заволодів душами молодих українців. Як наслідок, діти середнього й старшого віку переймалися зовсім іншими питаннями: модний антишкільний одяг, зарубіжна неідеологічна музика, інші уподобання, просто відпочинок... Справді, їх полонила звичайна музика відомих виконавців Заходу. Стояли черги молоді до нашвидкуруч організованих міні-кінозалів із перегляду відеофільмів часто неналежної якості. Можна згадати ще багато цікавого й нетрафаретного.

Це та інше стимулювало особливий піднесений настрій переважної частини тодішньої молоді, що дало змогу легше, спокійніше сприймати руйнацію старих міфів, оскільки вони, зрозуміло, не встигли ними заразитися. А головне, юні громадяни не заперечували проти руйнування чужого їм комуно-тоталітарного устрою. Тож розпад величезної імперії не був для них подією першої ваги, швидше однією із серій випадковостей в історії цивілізації. Народження демократії, з одного боку, та соціально-економічні реалії — з другого, виробили в більшості дівчат і хлопців прагматичне ставлення до міні- та макросвіту.

Переконані: відсутність партійного диктату, проголошена гласність, ліквідація «залізної завіси», поява елементів західного способу життя напередодні розпаду СРСР тощо мали колосальне значення під час становлення особистості школярів, зокрема 1975-го народження. Подальший «холодний душ» 1990-х років, гадаємо, лише посилив прагматизм нових поколінь. Когорта індивідуумів, пізнавши неповторний смак Волі, пройшовши крізь пекло радянського цинізму та подальшу деморалізацію стомленого, але не безнадійного суспільства, не зможе прижитися-ужитися в умовах авторитарних (тоталітарних) чи то порнократичних (вислів узято із книжки: Дзюба І. Порнократія на марші. — К., 2007) режимів. Духовно вільна людина, як довів час, ніколи не стане рабом навіть із ланцюгами на руках і ногах. На тлі безправ’я вона залишатиметься, кажучи словами Івана Франка, «вічним революцйонером». Причому, керуючись міркуваннями саме раціонального ґатунку, згадані «революціонери» цілком усвідомлюють, що тільки за демократичного порядку можлива самореалізація самодостатньої особистості.

Звідси доречно припустити: в Україні настає доба прагматизму свободолюбивих громадян. Нині надійнішої опори в державотворчих змаганнях, мабуть, годі й шукати.

Сергій ХОВРИЧ, кандидат історичних наук, Київ
Газета: 
Рубрика: