ПОЛЕМIКА

Непомірна зарозумілість

Звернув увагу на висловлювання Костянтина Рильова в його репортажах із «революційних місць» про Компартію і Петра Симоненка. Характер цього висловлювання не дивує. Було б дивним, якби К. Рильов дав об’єктивну, чесну характеристику Компартії України та її керівника. В такому випадку він не працював би в газеті «День», газеті, яка пишається своїм антикомунізмом. Іронію і здивування викликає непомірна зарозумілість журналіста, який намагається віщати від імені «всієї країни». Дивіться не лопніть. А то яка втрата буде для газети! І дійсно, нічого дивного у висловлюванні К. Рильова немає, — говорить його класова ненависть. Симптоматично, що всі, хто нині в Україні підтримує Віктора Ющенка, люто ненавидять комуністів. Гітлер, прийшовши до влади, відразу ж оголосив Комуністичну партію поза законом. Із 300 тисяч членів КПН 150 тисяч було знищено, арештовано. Тому для членів компартії України немає більш важливого завдання, ніж всіма силами протистояти помаранчевій фашистській диктатурі.

Що ж до газети, в якій «годується» К. Рильов, то розговорився якось з постійним читачем газети «День»: чи має газета якусь постійну позицію? Так мій співрозмовник сказав: а що чекати від цієї газети?

Я ж пригадав Олександра Голуба, який у газеті «Комуніст» від 10 листопада 2004 р. у статті «Комунізм: пружину не зламано — стиснуто?» писав: «Відомо: найбільш незалежною і принциповою лівою силою в Україні залишаються комуністи Петра Симоненка, як би не старалися повії пера довести зворотне».

Так ось, малошановний пане Рильов: чи не завгодно на себе приміряти?

А статтю прочитайте: може, якесь прояснення й станеться. Хоч сумнівно.

Комуністи — давно не революціонери

У пана Стасюка викликає «іронію і здивування», що я дозволяю собі висловлюватися «від усієї країни» стосовно позиції лідера комуністів Симоненка. І особливо в контексті помаранчевої революції.

Я можу на себе взяти такого роду заяви з тієї простої причини, що в дні революції я старався бути в усіх напружених точках: похід до Адміністрації Президента, Верховна Рада, Верховний Суд, наметове містечко. Так само їздив на вокзал і розмовляв із «синіми». У цей час у столиці зосередилася буквально «вся країна». Саме цим я керувався, роблячи деякі висловлювання від імені «країни», оскільки був у курсі її настроїв.

Але в усіх напружених точках я чомусь не бачив комуністів (ані їхнього червоного прапора!). Більш того, в цей складний для України момент комуністів Симоненка не було і в парламенті, коли ставилися надзвичайно важливі питання (крім Бориса Олійника, якого я за цей вчинок поважаю).

Дивно, що пан Стасюк називає «помаранчево-фашистською диктатурою» події, в яких брали участь мільйони простих громадян! Може він не знає, що таке диктатура? Роз’яснюю: це антинародна узурпація влади невеликою купкою людей за допомогою армії і таємної поліції.

Комуністи ж замість того, щоб підтримувати вимоги народу, ігнорували їх. Чи якщо вони «помаранчеві» — це вже не народ? Склалося враження, що саме цей революційний народ і не влаштовує керівництво Компартії . Їй потрібне покірне стадо.

То чим тоді позиція Симоненка відрізняється від позиції влади, яку він називає «кримінальною»? Хоч дивно, адже Компартія прийшла до влади саме за допомогою революції. Може, всі ці сотні тисяч громадян, яких я бачив особисто — «недобиті буржуї»?

Компартія України революційний більшовицький дух давно розгубила, зате активно користується ленінською риторикою, яка навіть як ідеологічний штамп зносилася. «Повії пера», «класова ненависть». Ці визначення зі сталінської енциклопедії 1933 року, яку я маю вдома. Але як «антикваріат», а не посібник! Пане Стасюк! Подивіться на календар!

Знову ж — я «годуюся в газеті». Я не відробляю (як часто бувало за радянських часів), а заробляю тут своїми матеріалами. Цікавими, насамперед, для читачів авторським поглядом. Перечитайте ще раз мою статтю, на яку ви посилаєтеся («Верховна Рада. Портрети»): там жорсткі характеристики політиків як лівих, так і правих. Може, у вас настане «прояснення»?

Але вам, як я розумію, складно це вмістити в голові. Дуже багато місця там займає «ідеологічне лушпиння», яким нас напихали в роки існування Радянського Союзу. Але до якого мій батько — рядовий комуніст (лікар, професор) ставився з іронією. Як і більшість нормальних радянських людей. Спробував би ваш Голуб не хвалити, а покритикувати («по-товариському»!) Петра Миколайовича! А ви, пане Стасюк, як аргумент наводите мені редактора «Комуніста», який хвалить Головного Комуніста. Гаразд, ще раз пригадаємо вашу нетлінну цитату: «...найбільш принциповою лівою силою в Україні залишаються комуністи Петра Симоненка, як би не старалися повії пера (спасибі Володимиру Іллічу за словник! — К.Р.) довести зворотне».

Більше, ніж робить для того, щоб «довести зворотне», сам Симоненко, неможливо. Тут із ним ніяка «політична повія» (процитуємо Леніна точніше) — не зрівняється! Про що, до речі, в деяких ЗМІ говорили рядові члени партії комуністів. Але вони, напевно, вже не вважають себе «комуністами Симоненка». Їм ближче — свій народ.