У статті «Про перспективи розвитку української держави» («День», №33) Олександр Вознюк припустився деяких суперечностей. Зокрема, він стверджує, що у процесі приватизації і капіталізації, руху до вільного ринку Україна має нерівні стосунки з відкритими західними суспільствами, що обіцяє їй долю їхнього сировинного придатку. Цей процес, на думку О. Вознюка, сприяв «руйнуванню української національної економіки закритого типу». Це важко зрозуміти, оскільки ні до, ні після 1991 року українська економіка не була ні національною, ні закритою. Якщо економіка СРСР була закритою для Заходу, то економіка УРСР була більш ніж відкритою для Сходу. Був період у житті нашої молодої держави, коли довірливі директори підприємств ніяк не могли отримати грошей за поставлені до Росії товари.
Разом з тим сусідство таких різних економік, як німецька та польська або країн Балтії та Росії, не заважає слабшим економікам розвиватися. Процес приватизації у цих країнах, як і в Україні, ще не завершений. Автор згаданої статті бачить порятунок України у сильній владі центру, яка може бути реалізована в руслі планового регулювання життя суспільства, якому, однак, заважає процес тотальної приватизації. Слідуючи логіці О.Вознюка, треба розуміти, що допоки приватизація не закінчиться, Україні ніщо не може гарантувати побудову національної економіки. Більше того, «в таких умовах можливе ще більше занурення в безодню економічної розрухи і розпад України на ... захід та схід...». Отже, досить ризиковано чекати, треба щось робити! Я думаю, що п. Вознюк розуміє: від приватизації нікуди не дітися, тому що, незалежно від будь-якої суб’єктивної волі, партії чи Президента, цей процес незупинний.
Зрозуміло, що найвірніші судження, програми дій, закони не будуть працювати і давати реальну віддачу, поки не буде політичної волі до їх виконання. При цьому політична воля — це не манна небесна і не стихія, яку виховують героїчними, патріотичними чи вольовими зусиллями. Політична воля, думаю, народжується із усвідомлення елітою суспільства власних інтересів, у першу чергу економічних.
Чи погодиться вітчизняний бізнесмен, гроші якого працюють в Україні і який внаслідок недосконалої судової влади змушений шукати прикриття у владних коридорах, на інших, непередбачуваних політичних господарів у разі похмурої перспективи розпаду держави? Навряд. Однак одна справа — його небажання змінювати вигідну йому ситуацію в Україні, а інша — необ’єктивна оцінка ситуації, невірні ставки у внутрішній політиці і, як наслідок, поглинання конкурентами і бізнесу, і можливості щось вирішувати. В такій ситуації не тільки можлива, а вже й народжується політична воля. І не одна.
Думаю також, що дискусійним є судження О. Вознюка про те, що політична тенденція розвитку суспільства, «котра орієнтується на забезпечення соціальної справедливості, законності...», існує як противага економічній тенденції, яка орієнтується на підвищення ефективності виробництва та його оптимізацію. Законність, по-моєму, є спільним знаменником цих процесів, і саме її відсутність не дозволяє говорити про економічний розвиток України. І тут альтернативи розбудові дієвої влади не існує, тому що надто багато чинників, якими все важче нехтувати за принципом «якось воно там буде».
Окрім конкурентів, бізнес- владі в центрі потрібно якось віддавати борги регіонами. По- перше, регіональний бізнес прагне до прибутків, а купівельна спроможність населення мінімальна і погіршується внаслідок прогресуючого безробіття.
По-друге, відрахування до централізованого бюджету поволі збільшується, чому також чинять протидію регіони.
Якщо, на думку п. Вознюка, така небезпека, як корупція, нейтралізується сильним «середнім» класом, то до середнього класу належать переважно наймані працівники, у яких пристойні заробітки. Якщо ми й надалі зменшуватимемо реальні доходи 85% населення, то це загрожує національній безпеці, і навіть якщо не дійде до соціального вибуху, все закінчиться безславним фінішем.
Простежується закономірний ланцюг перспективи розвитку. Економічне зростання — це зростання попиту і пропозиції, тобто виробництва, орієнтованого на внутрішнього споживача. Але, і це принципово, виробництво, як складний бізнесовий ланцюг, вимагає чітких і прозорих правил, законів, і не просто законів, а дієвих законів, сильної судової влади. Такий шлях для держави є вкрай необхідним. В іншому випадку ми, громадяни, будемо спостерігати, як чергові бізнес-політичні команди і в центрі, і на місцях здійснюватимуть, ніби кочівники, набіги у владні структури, розбираючи посади у виконавчій владі і депутатські мандати різних рівнів. Чи вистачить на всіх?
