Якою повинна бути в державі «політика пам’яті»? Запитання, поставлене газетою («День» № 120 24.07.07), не перший раз порушується на її сторінках і в буквальному значенні зачепило мене, людину досить немолоду, своєю актуальністю. Чому? Та тому, що, безумовно, говорити про історичну пам’ять треба постійно, щоб не згаяти головного в нашому житті — встигнути передати історію країни, історію своєї сім’ї (які взаємопов’язані, хочемо ми того чи ні) молодшому поколінню. І я цілком згодний із Віктором Ситником («День» № 125 31. 07.07): «Не треба чекати нашої держави… Самим будувати свою пам’ять, свою історію… Виховувати належно своїх дітей, впливати на громадську думку, будити власне мислення».
До такої думки привчив себе давно і хочу поділитися досвідом, я назвав би — сімейної «політики пам’яті». Звичайно, знати історію України, зберігати її, знати видатних українців, які можуть слугувати прикладом для наслідування і передавати відомі факти історії в пам’ять нащадкам, — це святі постулати. Але чи добре ми знаємо власну історію, історію наших бабусь і дідусів, їхні успіхи та невдачі, їхні життєстверджуючі принципи, з яких можна витягнути корисний урок? Десять років тому я не відповів би позитивно на це запитання, тому що погано знав історію свого роду. Поступово, не відразу, по крихтах збирав я історію сім’ї, залучаючи до пошуків синів та онуків. Так ми дізналися про мого прапрадіда, військового лікаря Юхима Івановича, співучня М.В. Гоголя і Є.П. Гребінки по Ніжинській гімназії вищих наук. Так дізналися про прадіда Михайла Юхимовича, вченого-агронома, що створив у 80-ті роки на Черкащині зразкове Мошногородищенське буряково-зернове господарство. Так ми дізналися про мого діда Михайла Михайловича, учасника подій, пов’язаних із УНР, у 1918 р., що кинув місце петербурзького чиновника, щоб у Києві, за його переконливими словами, «у теперішні часи жити і служити рідному краю…». Думаю, будь-яка українська сім’я знайде серед своїх предків історичну особистість, якою можна похвалитися, адже стародавня еліта складається не тільки з видатних осіб, але й з простих смертних — усі вони в тій або іншій мірі створювали Україну, в якій ми зараз живемо.
Однак у моїх прикладах можна взяти уроки і сучасної політики пам’яті. Ми знали, що в Городищі прадід М. Є. Філіпченко вирощував цукровий буряк, він залишив у спадок нащадкам книгу про свої досліди підвищення її цукровості, і в сім’ї пишаються його досягненнями. Тому під час поїздки в Городище, в місця його сільськогосподарської діяльності, я видивлявся лани з прадідівськими цукровими буряками і не знаходив. Здивування розсіяв місцевий старожил: «Під час буревію впала остання стіна цукрового заводу, тільки дві сурми залишалися». Завод, як-то кажуть, був стертий з лиця землі — така ганебна руйнівна політика пам’яті української економіки на рівні держави: розкрали, розтягли, знищили Маріїнський цукрозавод, що славився високою технологією, викресливши його з людської пам’яті, тому і зник цукровий буряк із городищенських полів.
Але в Городищі, в невеликому провінційному місті, виявляється цілковито інша політика пам’яті історії про своїх попередників. У місті функціонують декілька музеїв: імені Івана Ле, імені Гулака-Артемовського, краєзнавчий музей, і, що дуже примітно, існує музей Городищенського агрономічного коледжу. Історія створення коледжу тісно пов’язана з ім’ям М.Є. Філіпченка, це з його ініціативи 1891 року була встановлена сільськогосподарська школа. Сюди я приїжджав із синами познайомитися з місцями перебування прадіда. Така наша традиція сімейної політики пам’яті. У коледжі вміють і бережливо зберігають пам’ять про засновника школи, що прославився в Городищі й іншими добрими справами: спорудженням Мошенської лікарні за спільним проектом із Городецьким В.В. і Олександрійського винокурного заводу. Директор коледжу Іван Іванович Хоменко, показуючи експонати Музею коледжу, з цікавістю ділився планами увічнення пам’яті першого опікуна школи Філіпченка М.Є., цього року буде встановлена пам’ятна дошка з його ім’ям. Тепер ми часті гості коледжу, допомагаємо оновити музей новими експонатами. Хочу підкреслити на цьому прикладі вияв політики пам’яті на рівні громадської думки. Так що, за моїм переконанням, не варто сподіватися на милість держави, оскільки чекати державного підходу до історичної пам’яті народу доведеться ще дуже довго. Хоча була б важливою підтримка державою сімейної політики пам’яті.
