Останнім часом в Україні активно обговорюється проблема становлення громадянського суспільства та — відповідно — багатовекторного ставлення до «третього сектора» репрезентантів канонічних гілок влади, «п’ятої влади» та суспільства. Дилема, однак, полягає не в симпатіях та смаках, а в рівні політичної культури в нашій країні, відсутності чітких дефініцій, повальній інтелектуальній релаксації, вульгаризації та перверсії політичних понять. Quot homines, tot sententiae, стверджували давні римляни. Однак вже вони у Стародавньому Римі, а елліни у — Стародавній Елладі допускали наявність певних філософських диспутів, розмірковувань та політичних дебатів за наявності коректних дефініцій, які виступали «альфою і омегою» будь-якого феномена чи поняття.
Наразі в Україні спостерігається дедалі більша дискредитація політичної культури і самої політики в цілому. Громадянське суспільство, як правильно зауважив ще Томас Карозерс, — це не фетиш демократії, й офірування на його вівтар дуже часто згубні для розвитку держави та нації, особливо в епоху глобалізації. В Україні «третій сектор» сприймається виключно як суспільство «добрих громадян», які повинні стежити за тим, щоб влада діяла виключно у рамках закону і сприяла розвитку демократії в країні. Насправді громадянське суспільство — це здатність людей до спонтанної солідарності, до співіснування громадою, готовність і вміння встановлювати й дотримуватися певного порядку самостійно, без застосування до них імперативів традиційного суспільства (звичаєве право) чи директивного впливу держави (закони, карально-репресивний апарат, формально-бюрократичні приписи); це заперечення закритості й немобільності традиційно-родинного життя, з одного боку, та формально-казенної офіційності й відчуженості публічного функціонування в режимі державно-бюрократичного адміністрування, з другого.
Історично громадянське суспільство виникало як вивільнення, емансипація людського життя від традиційних моделей організації, практикування форм комунікації й солідарності, за яких спільні справи та рішення є результатом публічного дискурсу, спільних, свідомих, цілеспрямованих і раціонально обґрунтованих творчих зусиль, спрямованих на розвиток демократії та економічного благополуччя. Раніше вважалось, що до сфери цивільного, громадянського належить усе, що пов’язане з державою (Стародавній Рим). Однак модерному громадянському суспільству абсолютно байдужі та противні як традиційна родинна ієрархія, так і державно-бюрократична система, яка певним чином зв’язує руки громадській діяльності. Саме тому наразі досить поширеним є поняття про громадянське суспільство як сукупність недержавних організацій (ще один приклад перверсії дефініцій).
Зв’язано це передусім з тим, що свідомо чи несвідомо пересічному громадянину нав’язується готовий політичний продукт виробництва вітчизняних партій, політологів та закордонних політтехнологів. Гіперматеріалізм у погоні за прибутком, який заполонив серця майстрів політичних технологій, дозволяє їм з легкістю маніпулювати громадською думкою та свідомістю. Останнім часом багато сказано про те, що наш народ розумний та досвідчений і не дасть ошукати себе пустими обіцянками та багатослівним популізмом. Проблема, однак, полягає не в демагогічних слоганах, а в політичній спроможності населення розібратись у кореляції ідеологічної основи та політичної програми блоку чи партії, складу його (її) учасників та вміння використовувати політику (і демократію) не для досягнення своїх вузькокорпоративних цілей, а для підвищення життєвого рівня всього населення країни, зростання економічного багатства та руху до демократичних цінностей. Треба визнати, що лише незначний відсоток населення (переважно це інтелігенція) спроможний побачити латентну суть політичної культури політструктури, оцінити її компетентність та професіоналізм.
Разом з тим, «політизоване» розуміння політичної культури, обмежене лише партійно-ідеологічними характеристиками свідомості й діяльності людей, їхніми політичними симпатіями й антипатіями, породжує практичне ставлення до неї як до чогось вторинного й другорядного, цілком залежного від стану економіки, діяльності політичних і державних інституцій, що викликає прагнення умисно й довільно впливати на неї, на формування властивих їй максим (звідси, напевно, й народне прислів’я: «Політика — брудна річ»). Крім того, значним ґанджем української політики є абсолютна відсутність політичної презумпції у репрезентантів вітчизняного політикуму, що особливо видно напередодні виборів, коли один одного звинувачують у продажності, корумпованості та лицемірстві. Цілком слушним звучить зауваження щодо імплементації «концепції виправлення імен» у повсякденне життя репрезентантів політичного бомонду, що сприятиме зростанню політичної культури та компетентності політиків.
Для розуміння політичної культури належить звернутися до такого значення політичного, як здійснення громадських справ, забезпечення певного порядку в спільноті, організація і впровадження певних заходів, що стосуються життя цілої спільноти, регулювання відносин між різними верствами суспільства. Це відрізняє публічну політику від обмеженої справи олігархічної політики, яка є домінуючою наразі в Україні, та, з другого боку — від приватного життя людей, такої його організації, що заснована на стосунках кровно-родинної залежності. Згладжування конфронтації та упередженості між різними верствами суспільства (особливо подолання протистояння та нелюбові між бідними та багатими) є інтегральним компонентом політики, так само як і завдання інтегрувати (а не дезінтегрувати, як це ми бачимо зараз в країні) суспільство.
Таким чином, логічно та цілком резонно можна зробити висновок, що політична культура — це в значній мірі вияв процесів соціалізації, соціальності, тобто те, що прямо пов’язане з соціумом, громадою, публікою. Антагоністичним стосовно соціалізації визнається індивідуалізація (десоціалізація), яка є значною мірою наслідком всеосяжної глобалізації. Можливо, поясненням профанації та перверсії сучасної політичної культури слід визнати дедалі зростаючий вплив глобалізаційних процесів на українське суспільство, оскільки глобалізація фундаментальним питанням у будь-якій площині ставить фінансово-економічне, а не політичне. Однак більш ймовірним видається той факт, що український соціум в переважній більшості звик оперувати партійно-ідеологічними програмами, а не конкретними філософськими та науковими дефініціями.
Чеслав Мілош свого часу у «Поневоленому розумі» висловив геніальну думку: «Щойно у другій половині ХХ століття населення більшості європейських народів зрозуміло, що важкі та незрозумілі книги з філософії, які вони раніше ігнорували, мають на їхнє життя більш практичний вплив, ніж вони коли-небудь очікували». Звідси можна зробити один простий, але дуже необхідний нашому народу висновок: політична культура не повинна формуватися лише з практики партійно-ідеологічного протистояння, обливання брудом та компроматом, взаємними обвинуваченнями. Вона насамперед має прищеплюватися з любові до істини, спроможності до конструктивного діалогу та співіснування (а не деструктивного протистояння), вміння досягати компромісів перш за все у питаннях, що впливають на все суспільство. Шлях до істини, як відомо, лежить у площині філософії. А філософська наука стверджує, що кожна мисляча людина повинна сумніватися. Досить доречним зараз виглядає слушна думка висловити скепсис кожному громадянину України у своїй політичній культурі і лише тоді спробувати осягнути свій вибір майбутнього, в якому ми не маємо права схибити.
