Звернутися до газети мене, колишнього «експерта» «Дня», спонукав «Відкритий лист», підписаний кількома моїми колегами, з якими я не можу погодитись («День» від 29 січня ц. р.).
На мою думку, в соціологічному співтоваристві є доволі багато проблем, що потребують моральних оцінок, проте дехто переносить увагу на «мовну проблему», де традиційно для нашого соціуму переплутані реальний стан і політична міфотворчість, об’єктивні причини та суб’єктивні оцінки, культурологічна занепокоєність і пропагандистські спекуляції. Як на мене, такий «моральний вибір», про який пишуть автори листа, є красномовним. Але це окрема тема.
Щодо основних тез «Відкритого листа».
Поважні автори позиціонують себе як «людей, які відстоюють право на власне судження, що не вкладається в прокрустове ложе стереотипів «масової свідомості». Хоча, на мою думку, саме на стереотипи радянської свідомості відносно національних мов, що формувались під гаслами боротьби з «буржуазним націоналізмом», так чи інакше спираються автори, відстоюючи свою позицію. Затяте українофобство, несприйняття української незалежності, як би це не маскувалось, пробивається крізь аспекти такого розгляду «мовного питання» в Україні. Адже для таких політиків-науковців як П. Толочко, В. Малинкович, М. Шульга та іншi — це лейтмотив публічної діяльності.
«Постмодерністська реальність», що начебто створює їм труднощі, тут ні до чого. «Труднощі» — у сповідуванні ідеологічної упередженості в сфері культурних процесів сьогодення. До речі, головною ознакою стану постмодерності є наявність плюралізму, толерантності, мультикультурності, але до змісту цього листа такі характеристики не мають жодного стосунку. «Голос незаангажованого інтелігента» — від претендентів на президентську посаду до авторів листа звучить постійно в одній тональності — «Рятуйте російську мову та культуру в Україні!»
По-перше, вважати себе «неангажованими», враховуючи, що відомі мені автори прийняли в недавніх політичних баталіях цілком визначену сторону, є принаймні некоректним. Не вгадали з переможцем і, як у нас повелося, взялися за «мовне питання». Адже «беруться за мову» у нас, коли вичерпуються аргументи відстоювання своєї політичної позиції. А, отже, головна проблема полягає у площині політизації мовних проблем, використання їх у технологіях боротьби за виборців.
По-друге, мене, як людину, що причетна до соціології, дивують висловлювання шанованого мною Євгена Головахи: кому, як не йому, добре відомо з даних соціологічного моніторингу становище з українською мовою в нашій державі. Записуватися до лав «захисників» російської мови — усе ж таки свого роду «кон’юктура». Оскільки, як мені здається, бути в опозиції до влади (хай і не у принципових питаннях) подається за ознаку «незаангажованого інтелектуала». Нарешті, видається, саме «ідеологічні розбіжності» авторів листа з командою Віктора Ющенка збуджують мовні пристрасті, а не навпаки, як стверджують автори.
Мовна проблема має вирішуватися поступово, деполітизовано, без агресивності та пошуків «ворогів мови». Для мене — російськомовного українця — тут немає значних труднощів: повсякденно спілкуюсь російською, викладаю й пишу наукові праці державною, двомовність вважаю перевагою і т. п. До речі, для молоді тут проблем немає — дивлячись на своїх студентів, можу це засвідчити і впевнений, що для моєї дочки, яка живе та працює у Москві, коли вона повернеться в Україну, не буде також.
Мій висновок — мовне питання не слід політизувати, пов’язувати з політичним протистоянням. Мабуть, краще залишити вирішувати його нашим нащадкам, що не інтоксиковані ідеологічними привнесеннями.
Інша справа проблема захисту культури, яку порушили автори листа. Але й тут, як на мене, автори не зовсім щирі. Хто стане заперечувати необхідність захисту культури як такої. І українська, і російська, і американська культури є складовими світової (тепер глобалізованої) культури. Протиставлення однієї іншій — справа невдячна. Коли ж автори наголошують на необхідності захисту в Україні тільки російської культури, то постає питання: чому саме її? Що — вона сама занедбана? І від кого її треба захищати, від культури української, третируваної і нищенної упродовж віків?
Культуру треба захищати від безкультур’я, вульгаризації, опошлення, примітивізації тощо. Це тривіально. Проте я це змушений нагадати, бо автори листа вдаються до підміни понять. За наступ на російську культуру видаються цілком слушні протести проти засилля «попси і блатняка», котрі потоком ллються з ефіру деяких FM-станцій та телеканалів, що розважають українського глядача низькопробним гумором і бандитськими серіалами. Усе це — російською, але російська мова тут ні до чого. Суттєво те, провідником чого вона є. Тобто у змістовній площині має обговорюватися проблема міжкультурних відносин.
Власне культура має бути захищена від її профанації, що проникає на наш культурний простір, переважно, з Росії. Так уже склалося. І щось із тим треба робити. Протидія цьому не може бути «боротьбою з російською культурою» Водночас, необхідна зваженість і делікатність у цих питаннях, щоб чужий ниций продукт не замінити на свій такий же. Професійну критику не слід підміняти «національною упередженістю», культурну політику — дискримінацією. Отже, другий висновок: не варто змішувати Культуру з комерційним «маскультом», встановлення рамок для якого є спільним завданням усіх гуманітаріїв, якою б мовою вони не користувалися. Та про це чомусь автори листа не згадують.
Вищенаведені дві тези листа викликають у мене заперечення, але не сама постановка проблем. Від того, наскільки сторони, що опонують, будуть дотримуватися об’єктивності та виваженості в обговоренні проблем, порушених у листі, буде залежати, на мою думку, наближення до їхнього вирішення, хоча швидких і легких рішень застарілих проблем чекати не варто.
