Передвиборні вітри усе відчутніше колишуть різнокольорові партійні штандарти. Політичний клімат у країні в цілому сприятливий для діяльності партій, і, очевидно, прийдешні вибори до Верховної Ради пройдуть під знаком зростання їхньої ролі. Парламент схиляється до прийняття закону про вибори на пропорційній основі, за партійними списками. Доброзичливо щодо такої системи (щоправда, стосовно двопалатного парламенту) висловився і Президент.
У той же час, у лавах партій зростає занепокоєння. У виступах на партійних форумах, у публікаціях у пресі висловлюється тривога з приводу перешкод діяльності партій, котрі «хтось», нібито, створює. Схоже, що йде пошук чергового ворога!
Багато партій мають певні труднощі в роботі, але в більшості випадків їхні корені треба шукати не в зовнішніх факторах, а в... самих партіях. Деякі з них є партіями лише за назвою, а по суті скоріше нагадують чи то політичні клуби, чи то дискусійні збори, тобто являють собою мовби «протопартії» (предтечі чи попередниці справжніх партій), а інші, котрі цей «прото-етап» пройшли, все ж таки не за всіма критеріями відповідають партіям у науковому змісті цього терміна. В Україні відчувається дефіцит партій саме в найвищому значенні цього терміна. Такі партії в Україні, звичайно, є, але їх поки що небагато.
Позиції партій та їхні електоральні перспективи залежать, насамперед, від їхньої підтримки масами. Нещодавно соціологічна служба редакції «Столичних новин» провела унікальне за репрезентативністю (понад 15 тис. респондентів) опитування громадян всіх областей України з приводу того, кого саме, які партії вони підтримали б на виборах. Лише Компартія сягнула за 10-відсотковий рубіж (13,8%). І справа навіть не в тому, що за неї висловилися багато респондентів, а скоріше в тому, що за інші партії — занадто мало. А в багатьох областях 30—50 і більше відсотків опитаних не змогли визначитися зі своїми партійними симпатіями («СН», №42). Однією з причин цього є організаційна слабкість багатьох партій, несформованість їхніх низових структур і, як результат, недостатній зв’язок з електоратом.
Але справа не тільки в організаційних прорахунках, але й у проблемах більш істотних. Партію характеризують, насамперед, її чіткі ідейно-політичні позиції, що і залучають людей на її бік. Але ці позиції не завжди чітко проглядаються. Недавно Верховна Рада дала санкцію на притягнення до кримінальної відповідальності й арешт депутата В. Жердицького. У багатьох фракціях голоси (хто — «за», хто — «проти») розділилися. Але ж питання про боротьбу з корупцією, тим більше у вищому органі державної влади, — життєво важливе. І якщо в партії (та її парламентської фракції) немає чіткої позиції навіть із такого питання, їй важко розраховувати на широку підтримку.
Деякі партії самі ускладнюють виборцям вибір. І навряд чи в лідерів партії у випадку невдачі на виборах будуть підстави ремствувати на кого-небудь, крім самих себе.
Не додає авторитету партіям і фракціям «броунівський рух» депутатів і партійних лідерів: наприклад, М. Бродський дебютував у «Громаді», а тепер очолює фракцію «Яблуко». Звичайно, кожна людина вільна у виборі близької їй за духом партії. Але в депутатів статус особливий: вони обиралися або за партійним списком, або по одномандатному окрузі, де кожного кандидата підтримувала певна партія. Тому депутат зв’язаний своєрідним контрактом — не формальним, а більш важливим, моральним — і з партією, що рекомендувала і підтримала його, і з виборцями, що делегували його до Верховної Ради як представника певної партії. І якщо депутат розчарувався в партії, від якої він обраний, чи в колегах по цій партії, то морально було б здати мандат депутата і знову балотуватися на місце, що звільнилося, у Верховній Раді з партквитком нової партії (або як безпартійному кандидату). А існуюча практика переходів, причини яких, як правило, ніхто виборцям не пояснює і з приводу яких злі язики натякають, що вони не завжди бувають безкорисливими, вбиває у виборцях довіру і до фракцій, і до депутатів, не стимулює їхнє бажання підтримувати будь-які партії взагалі.
Рядовим громадянам досить важко не те що розібратися в процесах розмежування партій, але і просто встежити за ними. За останні роки від соціалістів О. Мороза відокремилися «прогресивні соціалісти» Н. Вітренко та «справедливі соціалісти» І. Чижа. Колись єдиний Рух розколовся на два, а деякі оглядачі не виключають можливості виникнення і Руху-III. Від Української республіканської партії, що відрізнялася у колишні часи зрілістю організаційних структур, спочатку відкололася Консервативна республіканська партія С. Хмари, потім — Республікансько-християнська партія М. Гориня, від якої у свою чергу відокремився ХНС М. Стретовича. Причому в більшості випадків ніяких виразних пояснень громадяни країни, у тому числі й ті, хто підтримував ці партії, не отримували. Зайве запитувати, як ці партійні «ігри» відбиваються на авторитеті партій, на їхніх електоральних можливостях.
Багато партій так і не здобули реального впливу в суспільстві й інколи оцінюють своє становище через призму необгрунтованих амбіцій. Так, цілий ряд партій вважають прем’єра В. Ющенка «своїм» висуванцем на цю посаду і критику на його адресу розглядають ледве не як «підкоп» під їхні позиції.
Народ вже втомився чекати від політичних партій чітких відповідей на питання, що стоять перед суспільством. І ті партії, що не зможуть таких відповідей дати, не перетворяться на партії в повному змісті цього слова, приречені на поступову втрату своїх позицій, а потім і на відхід із політичної арени.
