Низка тез та пропозиції, що містяться і у статтях Олега Заславського та Івана Іванова «Одна мова чи дві: тези та контртези» та «Факти і логіка» й у статтях їхнього опонента Юрія Райхеля «Міф двомовності» та «Давайте зробимо висновки», викликають заперечення.
Загляньте, приміром, у тлумачний словник будь-якої мови — сучасний, минулого чи позаминулого століть, вітчизняний чи закордонний — й прочитайте статті «Народ» та «Нація». В усіх тих словниках зазначено, що однією з неодмінних ознак об’єднаних у ці категорії людських спільнот є та, що кожна з них має власну, відмінну від інших мову. У визначенні того, до якого народу, нації належить та чи інша спільнота, цей чинник є вирішальним. Адже ЮНЕСКО (найвища офіційна у цій царині міжнародна установа) вважає народ зниклим, коли помирає останній носій його мови, тобто мова переходить до розряду мертвих. «Не сперечаємося, — цілком слушно зазначає п. Райхель, — із загальною тезою, що навіть для поліглотів одна мова є рідною». Проте він не пояснює, у чому полягає для конкретної людини різниця між рідною для неї мовою й іншими мовами. Справа у тому, що рідну (тобто органічну для певної людини) мову людина вживає мимовільно, на іншу ж (інші) переходить свідомо, у разі потреби.
Наразі — про найголовніше. Перш ніж вносити будь-які пропозиції з вирішення мовного питання, автори статей мали б і собі, й читачам дати відповідь на запитання: те, що російська мова так поширена в Україні, те місце, яке вона посідає у житті українського суспільства, — результат природного процесу чи штучного? Якщо природного, то вміщені у статтях пропозиції доречні й варті втілення у життя. Якщо же штучного, то виникає нагальна потреба з’ясувати: кому й для чого це потрібно? А тоді вже визначати мету й засоби її досягнення.
Аби пересвідчитися, яка з наведених версій є слушною, наведу декілька ніким не заперечених історичних фактів — попередньо згадавши й наступний загальновизнаний наукою постулат, про який, хоч як це дивно, вже давно ніде не згадується: найбільш стійкими є об’єднання громадян не за класовою ознакою (селяни, поміщики, буржуа, інтелігенти), не за професійною (шахтарі, металурги, хіміки, транспортники тощо), не за партійною (монархісти, комуністи, ліберали, соціалісти, республіканці й т. ін.), а за релігійною та мовною. За часів Б. Хмельницького сильнішим був релігійний фактор. Згодом, коли вплив церкви на свідомість людей зменшився, на перші ролі вийшов фактор мовний. Проте й за тих часів, коли він був слабшим, Росія робила усе можливе, аби і його використати на свою користь. «Щоб ніяких книг, окрім церковних попередніх видань, не друкувати (в Україні. — А. Є.), а ті церковні старі книги з такими ж церковними підправляти, перш ніж їх друкувати згідно з великоросійськими книгами, щоб ніякої різниці і особливого наречія не було», — вимагав Петро І у своєму указі від 1720 року. Трохи згодом вже Катерина ІІ наказувала обер-прокуророві Сенату князеві В’яземському: «Їх (підкорені народи. — А. Є.) треба легкими засобами привести до обрусенія». Пізніше з’явились Емський та Валуєвський укази Олександра ІІ та низка інших документів на кшталт зазначених. У 70-х роках ХІХ ст. міністр освіти Російської імперії граф Дмитро Толстой виголошував: «Главной задачей просвещения инородцев является их обрусение». Добряче додала куті меду й звитяжна праця Страни Совєтов. А за часів відродженої незалежності два президенти України, які начебто розуміли нагальну потребу правильного вирішення мовного питання (Кравчук і Ющенко), виявили цілковиту безпорадність. На сьогодні ключову посаду, перебування на якій дає можливість вирішальним чином впливати на вирішення цього питання, обіймає міністр пітьми й невігластва, стратегічним завданням якого є покінчити з українством як таким цілковито й назавжди. Ось чому російська мова окупує такий величезний сегмент мовного простору країни та впевнено продовжує його ширити.
Якщо скласти докупи пропозиції авторів обох статей і (не приведи, Господи!) їх зреалізувати, то в країні відбудеться зміцнення стану домовності за величезної переваги однієї з мов. А що відбувається із суспільством, у якому панує двомовність? І на це запитання мають відповідь науковці, зокрема завідувачка кафедри української мови Києво-Могилянської академії Лариса Масенко: «Переважна більшість закордонних соціолінгвістів вважає стан двомовності, що переживає певна національна спільнота, тимчасовим в асиміляційному процесі поглинання однією мовою іншої» (Л. Масенко, «Мова і політика», К, «Соняшник», 1999 р., с. 8) тобто на одній території дві мови мирно співіснувати не можуть. Вони неодмінно вступають у смертельний двобій, у результаті якого одна з мов гине, а разом із нею — народ, її носій.
Ось що мають добряче затямити прихильники дво- (й більше) мовності!
В інтерв’ю газеті «День» (17 червня 2006 р.) відомий американський лінгвіст Девід Харрісон сказав, що, за розрахунками фахівців, до середини ХХІ століття у світі, якщо не зміниться мовна політика, зникне половина з 6 800 мов, що були живими на той час, а разом із ними стільки й етносів. Підкреслюю: на той час. Бо нещодавно ЮНЕСКО повідомила про те, що у середньому на нашій планеті по одній мові гине кожні п’ятнадцять днів. Тож можете підрахувати, скільки мов вже зникло за ті чотири роки, які минули від дня опублікування інтерв’ю п. Харрісона. А коли збираються поставити хрест на українській мові та українському етносі «українські» мовні ліберали?
Автори статей неодноразово апелюють до цивілізованих країн. Я це вітаю. Проте мені вже набридло довідуватися про стан справ у мовній сфері цих країн на рівні абстрактних міркувань (вибачайте на слові — на рівні інтелектуального онанізму). Бажаю знати конкретику. А тому покажіть, будь ласка, на прикладі декількох цивілізованих моноетнічних країн (бо саме до моноетнічних належить Україна), який відсоток громадян у кожній з цих країн вважає рідною мову титульного народу, думає, розмовляє, пише й читає нею: який відсоток глядачів дивляться телепередачі, кінофільми й спектаклі, що йдуть державною мовою; яка з мов — державна чи інша (інші) — переважно вживаються у сферах науки, виробництва, торгівлі, транспорту, банківській справі та решті сфер життя суспільства тощо. Достатньо буде лише поверхово ознайомитися з цими даними, аби пересвідчитися в тому, що й без ознайомлення відомо кожній людині при здоровому глузді: у кожній із цих країн в усіх сферах життя й діяльності суспільства домінує мова титульної нації.
До цього слід іти й Україні! Водночас у припустимих обсягах задовольняючи національно-культурні потреби громадян, які не є етнічні українці.
У який спосіб це робити? Починати слід з освіти. На всій території України, окрім Криму (історичної землі кримських татар, хоч оселились вони там лише у ХІІ столітті, та кримчаків) і деяких районів поблизу західних кордонів держави, навчання у всіх навчальних закладах має здійснюватися лише українською мовою. Водночас система освіти в Україні має бути побудована таким чином, аби в усіх можливих випадках кожен юнак і кожна дівчина на момент закінчення середнього навчального закладу обов’язково вільно володіли мовою народу, до якого належать етнічно, знали історію свого народу й були прилучені до його культури. Проте кожен такий громадянин має усвідомлювати, що Україна — повноцінна держава, де, як і в інших повноцінних державах, мова титульного народу, його культура й спосіб життя неодмінно мають бути домінуючими.
