«Є багато речей, на які ми мало можемо впливати. Та є те, що залежить від нас і від нашого вибору. Це — наше мислення», — так починає свою статтю Марія Чадюк. І з авторкою важко не погодитись. Гадаю, що не лише молодим, а й старшим читачам «Дня» дуже заімпонувала глибина мислення дівчини: «Ми обрали неправильну, непозитивну презентацію себе усьому світові, більш того — самим собі...» Марія говорить про те, що багато можна досягти, активізувавши туризм в Україні. Зокрема і внутрішній.
* * *
Повністю погоджуючись з авторкою, хочеться додати й декілька своїх думок. Слабким місцем в концепції Марії є те, що для реалізації добрих справ завжди потрібна чимала кількість ентузіастів. Освічених, креативних людей, справжніх фанатів своєї справи. Навіть максималістів! Це, швидше за все, будуть молоді люди. З другого боку, потрібні знання і досвід. А цим можуть похвалитися переважно люди старшого віку. Пам’ятаєте вислів: «Если бы юность умела, если бы старость могла...» Так ось, якщо вдасться знайти, перезнайомити і об’єднати тих, хто «вміє», і тих, хто «може», то виграє все суспільство. Союзників і однодумців треба постійно шукати. Якщо такий підхід стане стилем життя сучасного молодого українця, то всі наші справи рухатимуться швидше. Гірше, коли ідея живе, а реалізувати нікому...
Розповім дещо з власного досвіду. Упродовж двох останніх років я, про всяк випадок, аналізував підгрунтя для ефективних пізнавальних поїздок донецької молоді в Галичину, Буковину та на Закарпаття. Поки що їздять десятками й сотнями; далі ж, переконаний, гостей зі сходу буде більше. Якось знайома вчителька з Донбасу натякнула, що хоче повезти своїх учнів, щоб познайомити їх з різьбярами Гуцульщини. Поїхав на розвідку, відвідав декілька населених пунктів. Тут схема така: спочатку голова сільради або директор школи. Скоріше за все отримаєте інформацію про когось із різьбярів. А вже той розповість і про себе, і про своїх колег. На місці буде видно — в якій послідовності відвідувати майстрів, скільки на кого витрачати часу. Щойно по селу розлетиться звістка, що приїхали «файні східняки», гарантую: ставлення до гостей буде більш ніж теплим. Важливо, щоб у приймаючої сторони потім не було розчарувань, але за це вже відповідають донецькі. А варіанти проведення часу можуть бути різними. Якось цілком випадково я натрапив на гуцула... з великим шахтарським стажем. Той у молоді роки жив на Донбасі й працював на шахті. До нього могли б завітати юні гості з міста його юності. Тут Марійка права — багато залежить від інтерпретації. Можна по інерції сприймати дітей зі сходу, як юних «ватників», а самих дітей налаштувати, що їдуть в гості до жахливих «бандерівців». Самі розумієте, яким буде результат. Але, на щастя, вже є непогане підгрунтя для того, щоб сприймати контакти по лінії схід—захід як великий позитив.
* * *
Про це говорить факт жвавого обговорення в містах Донеччини пізнавальних поїздок для дітей, організованих активістами «Труханівської Січі». Ці поїздки роблять добру справу! Бо й справді: людей, які могли б у перспективі організовувати внутрішній туризм, варто готувати вже зараз. Давати їм необхідні знання, налаштувати на творчу працю і пошук позитиву. Реальне життя дає чимало матеріалу. Нещодавно був свідком того, як щедрувальники з Донеччини (театр-майстерня «Дукач» з Покровська) зайшли до львівської кав’ярні «Кримська перепічка» і защедрували для відвідувачів. І кримчани-біженці, і корінні львів’яни дуже добре сприйняли щедрувальників. Видно, що не чекали такого яскравого культурницького «прориву» від людей з обпаленого війною Донбасу. Приємно було від усвідомлення, що історія нової України твориться на наших очах! А тепер на хвилинку уявіть собі, що програма «Внутрішній туризм», про який говорила Марійка, вже працює повним ходом. Юних мешканців Покровська можна було б повести в «зоокафе», відкрите кримчанкою Тетяною Годок у Львові. Там такі чудові пухнасті котики! Або познайомити із священиком Тихоном Кульбакою, який переїхав до Львова після того, як побував у полоні в сепаратистів. Він донеччанин у шостому поколінні й у той же час... уніат. Щира, сердечна людина. От вам і швидка ломка стереотипів! А ще можна познайомити охочих із переселенським подружжям з Криму, яке організувало всеукраїнський табір «Львівське Різдво з французьким шармом». Тут і вивчення мови, і тематичні майстер-класи, й вишукані французькі страви... Заодно й урок патріотичного виховання, адже Яшар та Ірина Фазилови раніше викладали в престижній сімферопольській гімназії №1. Але мусили тікати до Львова, рятуючись від деструктивного «русского мира»...
* * *
Звісно, роль міста Львова в Україні велика. Але й окрім галицького «П’ємонта» у нас вистачає цікавих міст і селищ. Мені подобається, що Марія Чадюк, мислячи креативно, вживає такий термін, як «піарник держави». Нам би таких піарників побільше! Роботи б усім вистачило — і піарникам, і скромним трудоголікам, бо досі ми недопрацьовували. Далеко не всі знають про традиційний парад Маланок у Чернівцях. Там є на що подивитися. Років чотири тому був на цьому дійстві й звернув увагу на дуже прихильне ставлення українців до молдавської культури. Варто б відкрити українцям і місто Болград, що на Одещині. Це своєрідний центр болгарської культури. А Берегове на Закарпатті — центр угорської. Приазовський Маріуполь — грецької. Якщо мовна політика в Білорусі не зміниться найближчим часом, то можна поступово з нашого Чернігова робити місто українсько-білоруської дружби. Зберігати дещо з білоруської культури... Через кілька десятиліть білоруси б це оцінили. І культурницькі сили для цього є. А ще українцям і туристам з інших країн варто було б відвідувати Яругу, що на Вінниччині. Це село вважається «праведником світу». Не дивуйтеся, є й такий термін. Не людина-праведник, а все село! Під час війни українці тут масово рятували євреїв. Було створено щось на зразок комітету порятунку: всі єврейські сім’ї розподілили між українськими родинами, які відповідали за те, щоб вони мали, де сховатись, на випадок облав чи несподіваних нальотів жандармерії і могли прохарчуватись. Міф про український антисемітизм швидше розвіявся б, якби в Яругу частіше їздили українські патріоти і знімали про людей цього краю цікаві фільми.
Одним словом, багато добрих справ можна буде зробити у міру того, як формуватиметься громадянського суспільства. Тож вірмо у себе, українці! Роботи попереду багато, але ж і ми беручкі...
