«Хто матері історії більш цінний: Я чи Ми?» Так в телеграфному стилі можна перефразувати суть статті професора Владлена Лутака «Роль «невідомого» соціального принципу Грушевського в розробці Української ідеї» («День», №101 від 9 червня 2001 року) .
На цьому можна було б і закінчити коментар, тим більше, що відповідь на поставлене запитання давно відома: «Ми говоримо Особистість — маємо на увазі Колектив, ми говоримо Колектив — маємо на увазі Особистість». Але до цього треба додати також не менш відоме: «Два українці — три гетьмани». І цим майже все сказано.
А що залишається з невимовленого чи недовисловленого? У міру ускладнення людської діяльності — від первісного до сучасного суспільства — ускладнюється управління ним. Якщо раніше досить було просто фізично сильного вождя племені, то тепер — усе навпаки. Пригадаємо хоч би американського президента Рузвельта в інвалідному візку! Зараз потрібен ще й колективний розум у вигляді певної команди. Раніше такі команди називалися королівським почтом, тепер — це політичні партії.
З викладеного погляду соціальний принцип Грушевського має на увазі постійну діалектичну боротьбу (змагання) передусім двох політичних партій, що відстоюють індивідуалістські або колективістські тенденції. Таким чином, маємо певну дуалістичну систему, в якій «добро» і «зло», «добре» та «погане» постійно борються між собою. Ось тільки досі ніхто не дав остаточної відповіді на відоме запитання: «Що таке добре і що таке погано?» Але мені ясно одне: людське суспільство від кам’яного віку і примітивного індивідуалізму йде до все більш відповідальних, колективістських форм сучасного людського співжиття всіх країн і народів.
