День Незалежності держави — велика подія для кожного народу. Незалежність — це як самозахист етносу від асиміляції в інші народи чи від повного зникнення. Отримавши її, ми гадали, що до того хорошого, що ми все ж таки мали в минулому житті, додамо ще більше. Оновимо, наповнимо новим змістом, українським духом буття й поступово станемо європейцями не тільки географічно, а й за своєю суттю.
Та не поталанило нам із провідниками нації. Ми — більшість громадян — хотіли зміни політичного устрою не для того, щоб позбавитися робочих місць і безкоштовної освіти. Ми проголосували за державність України, щоб краще жити, щоб відродилася наша співуча українська мова. А який реальний стан сьогодні, на 15-му році незалежності? Відкрийте більшість газет, увімкніть канали телебачення й радіо, й ви відчуєте, як мобілізувалися антиукраїнські сили, як широко вони проводять останнім часом дебати щодо того, якій мові бути державною в Україні, чи потрібні українські школи в Україні. То ж чи потрібні тепер й українці в Україні?..
Не вважайте помилково, що ці проблеми піднімають шахтарі Донбасу чи хлібороби Харківщини. Їм така «єресь» не прийде в голову. А от політики попирають закони міжнародного права, нехтують Конституцією та, зрештою, й елементарною повагою до етносу, однойменного з державою. Яскравим прикладом до цієї, як кажуть, делікатної теми був один із випусків телепередачі, яку веде журналіст Савік Шустер («Свобода слова». — Ред. ). Одному з досвідчених політиків-депутатів знову постало українство як кістка в горлі. Він із презирством випльовував з екрана «повагу» до народу й до його мови: «Мы учили украинский потому, что нас заставляли, но мы его не любили». Істинно антинародний депутат.
Я ж хочу сказати, що даремно українську не любили. Вона — одна з найкращих у світі. Так учені-лінгвісти всі мови людства ділять на дві групи: тональні й тембральні. Серед тональних мов українська посідає друге місце після італійської. Ці мови м’які, милозвучні, співучі. До тембральних належать, приміром, німецька, киргизька, російська, англійська. Таких мов набагато більше. І нічим не завинила моя прекрасна українська мова перед негідниками, що з тисячолітнього приниження й поневіряння вона хоче постати в букеті всесвітніх мов, як рівна серед рівних. Хотілося б мені побачити цього політика, якщо б отаку «мудрість» він вивергнув у Німеччині, Ізраїлі, Америці чи ще десь. Не знаю, чи зміг би він із такими поглядами влаштуватись там не те що парламентарем, а й просто робітником.
Не варто далеко ходити ще за одним прикладом. У сусідній Росії етнічні українці Краснодарського краю — нащадки запорізьких козаків — десятки разів просили своїм дітям відкрити українські школи, а відповідь завжди була категоричною: «Одна Россия — один язык». Застаріла психологія, імперське мислення отаких депутатів свідчать про недосконалість нашої держави, недосконалість влади. А ми, українська інтелігенція, трудовий народ, своїм мовчанням, своєю пасивністю сприяємо відвертому цинічному ставленню до держави й основних моральних її засад. То ж і зустрічаємо 15-ту річницю Незалежності України в розквіті політичного хамства.
Знаю, що важко моєму народові віками боротися з тупою, грубою силою після гулагів та сибірів. Був час, коли від фізичної й духовної наруги була й зовсім оніміла Україна. Тільки Голодомор 1932— 1933 рр. викосив по волі «батька» Сталіна мільйони українців. Було знищено цвіт нації — інтелігенцію й духовенство. Вважайте, що витягли душу з народу й страхом деморалізували його.
Я з сумною гордістю свідчу історичні факти, що українці в різні часи допомагали іншим народам. У сусідній Росії вони відкрили перші школи, чим поклали край неуцтву й темряві. Пізніше заснували перші вищі навчальні заклади, підготували для них високоінтелектуальні кадри з різних галузей науки, мистецтва, освіти, медицини — це були випускники Києво-Могилянської академії. У роки Другої світової війни українці, ризикуючи життям своїм і своєї родини, врятували багатьох представників інших етносів, зокрема єврейської національності.
А сьогодні Українська держава переживає період свого важкого становлення, то ж і розраховує на підтримку національних меншин. Даремно в Криму, Донецьку чи Харкові дехто заважає дітям іти в українські школи. Це лише збагатило б їхні душі, наблизило б до духовних джерел українського народу. І хтозна, може, саме такі діти, маючи справедливе серце, стануть апологетами українства в найвищому значенні, якими були свого часу росіяни Дмитро Донцов та Олена Теліга (Шегеньова), Софія Русова (француженка по матері) та багато інших. Отоді-то постане монолітна нація, яка підніме українську культуру як прапор, як серцевину духовності народу. Вивчення державної української мови забезпечило б на багато років уперед мир і спокій у міжетнічних відносинах, полегшило б упровадження державотворчої ідеології.
Сьогодні Україні вкрай потрібна чітко окреслена етнічна ідея, яка згуртувала б і спрямувала націю та упередила б появу антиукраїнських політичних сил. Пам’ятаєте, як проводила передвиборну кампанію партія, очолювана Н. Вітренко? Ця лідерка відверто заявила, що як вони прийдуть до влади, то нам, українцям, залишать виключно Галичину: «Там і разгаварівайте своєю любою вам українською мовою». Як же треба ненавидіти цей народ і цю державу, щоб так бравадно афішувати свою зневагу до них! Тож нам негайно потрібно працювати над поширенням і впровадженням українознавства в найглибшому розумінні. Як і личить цивілізованому суспільству, мають бути пошановані герої, які поклали на вівтар свободи своє життя. Адже ідеї багатьох із них успішно використані іншими країнами. Це перша Українська Конституція Пилипа Орлика, праці з теорії українського націоналізму Дмитра Донцова, філософія Григорія Сковороди, праці Андрія Шептицького, серед яких центральною є «Як будувати рідну хату?» та інші. У своїх моделях розбудови України основним елементом ці мислителі вбачали національну свідомість як наріжний камінь у підмурку державності.
Прикро, звичайно, що із проголошеного на Майдані мало що здійснилося. Навпаки, як вихор увірвались антидержавні, сепаратистські настрої, а з ними — нестабільність.
Наші опоненти знають больові точки нації.
1. Сьогодні в Україні немає кадрів, підготовлених бінарно — професійно й ідеологічно. Часто керують ті, хто не знає ні державної мови, ні глибинно самого народу з його традиціями, звичаями, історією.
2. Сьогодні в Україні відсутня чітка й кожному зрозуміла національна доктрина — основа державотворчої ідеології. В Україні таке явище небезпечне. Для прикладу, в Росії партії будь-якого крила, найрадикальніші ніколи не виступали проти державних символів й основних засад: гімну, прапора, герба, мови, політичного устрою та ін. В Україні при довільному тлумаченні демократії деякі партії виступають під іноземними прапорами.
3. Недоліком є відсутність належних робочих контактів між національно-демократичними партіями та громадськими об’єднаннями, які б формували громадську думку, вели просвітницьку роботу.
4. В Україні ЗМІ відверто не українські. Їх характеризують здебільшого космополітичні, проросійські, вихолощені від української суті ідеї. А між тим саме ЗМІ повинні формувати в суспільстві належну громадянську позицію.
Українці — толерантна нація, в Україні комфортно всім народам. Споконвіків на цих землях обстоювалися християнські принципи з їхньою любов’ю до ближнього, терпимістю, вмінням розуміти й прощати. Нині час суперечливий, політично напружений, коли Україна й українці теж чекають і розраховують на підтримку, взаєморозуміння, любов до себе саме того ближнього, з яким многії літа жити пліч-о-пліч.
