Наче почувши ремствування п. Стрілецького, у світі дещо послабили тиск на Україну: США відклали справу про «Кольчугу» у «довгу шухляду», а FATF зняла накладені зовсім недавно санкції, хоча у «клубі» тих, за ким потрібно й надалі пильнувати, залишила. Та справа аж ніяк не у цьому, справа у принципі: чи заслуговує Україна на повагу міжнародної спільноти?
Розглянемо деякі моменти, які характеризують внутрішню сутність нашої держави, і відповідь на щойно поставлене запитання стане цілком очевидною. Почнемо з того, про що згадує у своїй статті п. Стрілецький: «...на земній кулі це єдина країна (йдеться про Україну. — Ю.С. ), яка, мавши величезний ядерний потенціал, весь його знищила. Відмовилася від ядерної зброї». Не лише стратегічної, а й тактичної. Знаючи про те, що політика – справа брудна, як і про те, яке місце посідають у світі ядерні та неядерні держави, як сильні світу цього розмовляють з тими та іншими, віддати (хай не добровільно, як стверджує влада, а усе ж таки добровільно-примусово) ТРЕТІЙ У СВІТІ ЯДЕРНИЙ ПОТЕНЦІАЛ, на захисті якого потрібно було стати нездоланною стіною... Зробити це за пустопорожні обіцянки США та Росії про захист ними України у разі необхідності... Адже чудово зрозуміло, що надійніше слугувало б захистові України та гарантувало їй високе місце у світі — оті обіцянки чи стратегічна та тактична ядерна зброя.
Як виконувались оті горезвісні обіцянки, Росія продемонструвала вже невдовзі після їх підписання 1996 року. Тоді Держдума цієї країни майже одноголосно висунула територіальні претензії до України. Чимало високопосадовців у Кремлі закликали припинити поділ Чорноморського флоту й на усіх військових кораблях українського Причорномор’я підняти російські андріївські прапори.
Роблячи висновки про наслідки відмови України від ядерного потенціалу, п. Стрілецький абсолютно вірно зазначає: «Тепер усі можуть бачити, як об неї (йдеться про Україну. — Ю.С. ) витирають ноги і роблять із неї універсального винного — на всі дірки затичку й посміховисько. Оце вам урок! Можете робити висновки про корисність відмови від ядерної зброї». На відміну від ремствувань п. Стрілецького з цього приводу скажу: і правильно роблять, бо нерозумного треба вчити.
Та, на превеликий жаль, історія нас нічого не вчить: свого часу уряд Української Народної Республіки розформував армію, беззастережно вірячи у те, що з «братами» з більшовицького уряду Леніна можна полюбовно про усе домовитись, а насправді продемонструвавши світові, чого варта тоді була Україна. Що з того вийшло — відомо усім. У наш час Україна відмовилась від ядерного потенціалу (влада вважає, що за це світ має на нас молитись, насправді ж насміхається) й до того ж прагне у так званий єдиний економічний простір, демонструючи, чого ми варті сьогодні.
Ще учора Сполучені Штати погрожували нам кийком, сьогодні з певних причин — манять пряником. А що буде завтра, післязавтра та в усі прийдешні дні й часи? А нічого особливого: Штати робитимуть те, що їм буде потрібно на даний конкретний момент. А ми? Ми, як і завжди, опускатимемо очі долу й запрошуватимемо комісії, аби довести, що ні в чому не винні. Як кажуть росіяни: «Каждый сверчок знай свой шесток».
Проте відмова від ядерної зброї була далеко не єдиним кроком з доведення України до нинішнього стану. Згадаймо 1991 рік. Попри те, що в країні функціонувала малоефективна, «важка на підйом» планова соціалістична економіка, Україна виробляла усі потрібні населенню промислові товари (за винятком, здається, лише годинників). Ці «товари народного споживання», як тоді казали, на відміну вiд військової техніки, вироблялись переважно на обладнанні «времен очаковских и покоренья Крыма» й далеко не за найпередовішими технологіями, багато з них за якістю й асортиментом поступалося закордонним, а продуктивність праці була у декілька разів нижчою, ніж у розвинених країнах. Здавалося б, здоровий глузд підказував шлях виходу із складного, але аж ніяк не кризового на той час становища: запровадити в країні справжню, цивілізовану ринкову (тобто конкурентну) економіку, водночас створивши найсприятливіші умови для закордонного інвестора. Щодо імпортування різних товарів — залишити на деякий термін (на який — показав би час) монополією держави, яка слідкувала б за тим, аби кількість цих товарів не перевищувала певної межі й не стримувала розвиток вітчизняного виробництва. Зроблено ж було діаметрально протилежне: 1992 року на українських кордонах було піднято шлагбаум для ввезення іноземних товарів і відбулось те, що за таких умов і мало відбутися: капіталістична, ринкова економіка зарубіжжя миттєво виграла двобій у економіки нашої, в результаті чого місяців за три товари вітчизняного виробництва було витіснено з полиць крамниць, а їхнє місце окупували товари імпортні. За три місяці з вітчизняною промисловістю було фактично покінчено. Мільйони кваліфікованих працівників втратили робочі місця й вимушені були піти торгувати тим самим закордонним крамом, через завезення якого вони й стали безробітними, або, здебільшого нелегально, заробляти собі на життя у далеких краях. І найстрашніше: виросло ціле покоління тих, хто у вічі не бачив українського одягу, білизни, взуття, меблів, посуду, газових та електроплит, холодильників і багато-багато іншого. У їхній свідомості чітко закарбувалося: Україна — не продуцент, Україна — торгаш. Чи поважають ці молоді люди (не кажучи вже про громадян інших держав) свою країну, чи є її патріотами?..
Ще однією «епохальною» подією в житті держави була та, яку в народі влучно назвали «прихватизацією». Чимало про той «процес» було висловлено на парламентських слуханнях у Верховній Раді 26 лютого ц.р. Та хіба тому, хто не чув тих слухань, потрібно нагадувати про шулерські ігрища на державному рівні із так званими майновими приватизаційними сертифікатами? Передбачалося, що власник приватизованого підприємства, позбувшись диктату держави, почне впроваджувати на своєму виробництві новітні технології, закуповувати сучасне обладнання, випускати високоякісну, конкурентоздатну на внутрішньому та закордонному ринку продукцію, підвищувати продуктивність праці й заробітну плату своїм працівникам, створювати їм нормальні умови праці тощо. Чи багато ви знаєте підприємців, які б займалися подібним? Ні, переважна більшість «обчистила» ті підприємства до останньої нитки, продала з них усе, що можна було продати, кошти перевела у закордонні банки й безтурботно благоденствує за наш рахунок.
Не витримує критики й той механізм приватизації землі — так зване паювання, — що був застосований у сільському господарстві.
Піднявши «шлагбаум» для ввезення іноземних товарів та здійснивши «прихватизацію», влада не лише довела до зубожіння мільйони громадян, не лише дощенту зруйнувала економіку, а й практично зупинила розвиток країни (хоча б тому, що через брак коштів і досі майже не фінансуються наукові дослідження, не розробляються новітні технології та обладнання).
І ще — в одному з лютневих випусків телепрограми Ольги Герасим’юк «Без Табу» (телеканал «1+1») йшлося про те, що у переважній більшості випадків громадяни не в змозі через суди повернути собі незаконно відібрані у них квартири; в іншому випуску — про те, що у сімдесяти відсотках випадків «зізнання» у скоєнні злочинів вибиваються співробітниками міліції у безвинних людей за допомогою «технічних» засобів (наприклад, протигаза) або безпосередньо рукоприкладством. А «захисників правопорядку», що займаються подібними «пустощами», притягають до відповідальності лише у поодиноких випадках... Багато підприємців, українських чи закордонних, розкажуть вам, з чим треба йти до українського чиновника, аби оформити документи.
То за що ж, пане Стрілецький, Україна заслуговує на повагу? Підкреслюю — не окремі наші громадяни, яких ми маємо не лише поважати, а й пишатися ними, а саме Україна — як держава і як суспільство. Був би вдячний, якби конкретну відповідь на це запитання дав не лише п. Стрілецький, а й інші читачі «Дня».
ВІД РЕДАКЦІЇ:
Зазначимо, що лист Олександра Стрілецького виявився каталізатором, який змусив наших читачів взятися за перо і включитися в полеміку з автором. Юрій Стадніченко — перший з них. Але питання, яке він піднімає, — що є справжньою причиною нинішнього ставлення «сильних світу цього» до України: упередженість, поєднана з неповагою до слабкого, чи наші власні помилки, чи, може, існують інші причини? — проходить рефреном через більшість читацьких листів. Тож ми пропонуємо вам спробувати дати відповідь на нього.
