«...Ми матимемо гідне України майбутнє лише в тому разі, якщо серйозно займемося «проектуванням» нашого національного духовного й інтелектуального простору...»
Л. Івшина
Чому за чверть століття так мало зроблено в цьому напрямку? Чи готові пересічні українці ввійти в привідчинені двері завтрашнього дня? Хто має «проектувати» цей простір?
Ці та інші думки не виходять в мене з голови після відвідин Форуму видавців, що недавно відбувся у Львові. Зали Палацу мистецтв, подвір’я резиденції колишнього намісника Галичини графа Потоцького, прилеглу вулицю Міцкевича, навіть проспект Свободи, з недокладеною з причини реставрації бруківкою, заполонили книжкові стенди і десятки тисяч шанувальників Слова.
Окрім неймовірного книжкового багатства, святковий настрій відвідувачам створювали виступи львівських і заїжджих вокальних гуртків, зустрічі з відомими людьми, гарна погода і... запах знаменитої львівської кави.
Мої дводенні мандри серед творчого буйства зупиняли то розповіді про свої плани сивобородого метра українського історичного роману Романа Іваничука, то таємниці Холодного Яру Василя Шкляра, то жарти і дотепи Антіна Мухарського, то цікаві легенди старого Львова знаного краєзнавця Ілька Лемка.
Заразився невгамовним оптимізмом братів Капранових, що вкотре відвідують львівський форум на своєму антикварному лімузині, який, вочевидь, успадкували від завзятого автомобіліста Козлевича.
Перейнявся як позитивними, так і негативними проблемами щодо сьогодення і майбутнього книжкової, видавничої справи в Україні. Президент форуму Олександра Коваль бідкалася, що кількість відвідувачів порівняно з минулими роками дещо впала, що коштів на оплату оренди приміщень і комунальних послуг бракує, що Львову конче потрібний виставковий експоцентр, такий, як у Лейпцигу чи Познані, де цілий рік можна б було проводити різні творчі заходи.
Юрій Винничук розповів про «тяжкий письменницький хліб», про те, як важко, не маючи ще «імені», видати друком свій «доробок», повість чи роман. Правда, сам він на долю не нарікав, його роман «Аптекар» очолив рейтинг продажу на форумі.
Задоволений заходом і власник видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький, цьогоріч його бізнес процвітає. Подією стало видання роману Євгена Положія «Іловайськ», «Неоголошена війна» Олега Криштопи, книжок Андрія Кокотюхи і Богдана Коломійця. Однак пан Красовицький тривожиться з приводу відходу з українського ринку російської книжки. Росіяни видають в рік близько 120 тисяч найменувань, коли Україна — заледве 20 тисяч. Чим заповнять українські видавці утворену нішу? Особливо на сході України, де важко функціонувати, продаючи лише українську літературу.
Які висновки можна зробити з побаченого і почутого на Форумі видавців?
Книжка є певним соціальним маркером, який означає приналежність людини до освіченого класу суспільства. Але людину треба навчити любити книжку. Чому певна частина нашої спільноти ігнорує культурні заходи? Та тому, що вона просто не готова до такого формату, який потребує належної підготовки і знань.
Словом, у духовній царині в Україні є над чим працювати.
А придбана мною на форумі книжка «Повернення в Царгород» одразу привернула увагу мого онука-восьмикласника. Попервах гарним дизайном, високим читабельним шрифтом і... червоною закладкою. Коли ж, погортавши фоліант, він натрапив на рисунок озброєного з ніг до голови козака, то зацікавився всерйоз. За тиждень, з олівцем у руці, він прочитав ІІ розділ — «Козацька шабля і османський півмісяць».
У школі, де навчається мій онук, є спортивна секція бойового гопака, що є своєрідним симбіозом хореографії, фізичних вправ, азів бойових мистецтв з певним ідеологічним підґрунтям. Гуртківці зобов’язані знати козацькі й стрілецькі пісні, поезії Т. Шевченка на цю тематику, носити вишиванки і стилізовані під оселедець зачіски.
Тож книжка «Повернення в Царгород» потрапила на підготовлений ґрунт, і в мене з онуком відбулася зовсім не дитяча розмова про шкідливість побутуючих в суспільстві стереотипів, про неоднозначність багатьох історичних подій. Ми довго дискутували про Запорозьку Січ як козацьку республіку, з її демократичними принципами, про поняття «лицарська честь» і «вірність товариству» та інші засадничі козацькі чесноти.
Говорили про засновника Січі литвина Дмитра Корибут-Вишневецького з княжого роду Гедеміновичів, знаного в народі як Байда, про поляка Станіслава Мрозовського, знаменитого полковника військ Б. Хмельницького, козака, що після героїчної смерті під Збаражем увічнився в народній пісні «Ой Морозе, Морозенку».
Згадали козацького полковника Халимона Джаджалія — етнічного татарина і полковників Мінаша та Іляша Караїмовича, що були родом з кримчаків-караїмів. Боротися Україні доводилося з різними загарбниками як самотужки, так і в ситуативному союзі з тими ж «ляхами» чи «татарвою», коли під Хотином розгромили 250-тисячну турецьку армію, а під Конотопом 150-тисячну московську навалу.
Безліч цікавих фактів з дуже потрібної нині книжки стали для мого онука справжнім відкриттям і головне — зацікавленням до подальших пізнавальних пошуків, бо пообіцяв прочитати І розділ «Візантія і Київська Русь», а згодом і ІІІ розділ «Перехрестя культурних шляхів», що, безумовно, дуже похвально, бо тільки ввійшовши в привідчинені двері Святої Софії, людина потрапляє в обитель Премудрості.
