П’ятдесятиріччя від дня смерті (дня вбивства) Степана Бандери, яке ми вшановували 15 жовтня, залишилося непоміченим громадськістю. ЗМІ проігнорували цю дату. І це в рік, коли відзначаємо столітній ювілей Бандери. Натомість нещодавно світ згадував ще одну, справді достойну особистість — Мохандаса Ганді. Здавалося б, звична річ, коли країна вшановує свого героя, і світ визнає це. Та чому ж ми мовчимо?
Степан Бандера і Мохандас Ганді, Захід і Схід, Війна і Умиротворення. Насправді між Бандерою та Ганді дуже багато спільного. Найголовніше — це пасіонарність. Хочу зауважити, що обидва були не просто політичними лідерами народів, вони — символи своїх держав у ХХ ст. Боротьба будь-яким шляхом за Українську державу породила Бандеру-легенду. Безнасильницька боротьба Ганді за правду, за незалежність Індії піднесла його на вершину. Різні методи, різні ідеї, але одна боротьба — битва за незалежність своєї країни. Обидва стали лідерами національних революцій і пішли на самопожертву. І Ганді, й Бандера смертний вирок прийняли ще за життя.
Ганді втілив у собі тисячолітню східну філософську традицію духовного самозаглиблення. «Великий духом» підняв індійський народ на боротьбу з однією з найбільших на той час імперією. Ненасилля — це аж ніяк не покора, це щоденна боротьба як з ворогом, так і з собою.
Бандера ж — яскравий представник Окциденту, борець-практик. Потрібно зрозуміти, що Бандера обрав єдино можливий спосіб боротьби з більшовиками: якщо не вмреш у бою, то все одно загинеш вдома чи на засланні лише через те, що ти — українець. Волюнтаристська філософія Бандери дозволяє людині самій обирати свій шлях, нації — самій виборювати свою державу.
Бандера є втіленням споконвічного українського характеру лицаря. Це та сутність, яка притаманна українцю часів і Київської Русі, й козацтва. Столітнє виховання чужоземними правителями кріпаків дало свої результати, проте не стерло генетичний код (бо це неможливо). Перша половина ХХ ст. — це лицарська доба, така ж, як, скажімо, національно-визвольна війна Хмельницького. Ціле покоління українців свідомо назвало себе бандерівцями. Тож небезпідставно можна сподіватись на відродження лицарського духу і на початку ХХІ ст. Широкомасштабна пробандерівська інформаційна кампанія може кардинально змінити обличчя сучасної України. Слід зрозуміти, що Бандера не роз’єднує українців, він створює прірву лише між українцями і «совітськими людьмі» (читайте гречкосіями), яких не так вже й багато. Небезпека в цьому є лише для Росії та проросійських політиків у межах України. Саме пасивність великої частини українців зберігає нашу державу в постколоніальному, а інформаційно — ще абсолютно залежному становищі. І Бандера, і Ганді цілковито заперечували пасивність.
Великою перевагою Індії є те, що політики, керівники країни стали послідовниками Ганді. Незалежність для них була на першому місці. Щодо України, то 1991 року ми проголосили незалежність (чомусь не відновили), проте керувати державою не стали люди бандерівського типу. Імперські бюрократи і комсомольці втримали владу у своїх руках.
Слово «бандерівець» в сучасних нібито українських ЗМІ зустрічається здебільшого в іронічному контексті. Але відмова від героїчного минулого не дає жодних дивідендів для майбутнього. Сьогодні нам необхідне духовне самозаглиблення, національний організм має відновити свою справжню сутність, свою ідентичність.
