Уже перші відповіді журналістів нашої газети на запитання читачів у рамках акції «Про що б я хотів запитати журналістів «Дня», надруковані у вчорашньому номері, викликали великий інтерес. У дзвінках до редакції ви, насамперед, цікавились, чи всі відповіді будуть надрукованi і коли саме. Поспішаємо заспокоїти читачів — відповіді всіх журналістів «Дня» будуть надрукованi у кількох найближчих випусках «Пошти «Дня». Тож наша імпровізована прес-конференція, у якій читачі виступили в ролі журналістів, продовжується. Проте журналісти «Дня» готові відповісти на ваші запитання не лише у день народження газети. Чекаємо ваших відгуків і нових запитань за адресою: 04212, Київ-212, вул. Маршала Тимошенка, 2л, «Запитання — «Дню»
До Людмили РЯБОКОНЬ:
— Де ви відчували більшу відповідальність: під час роботи у школі чи тепер, працюючи в газеті?
— У школі теж велика відповідальність, але вона іншого порядку. У школі насамперед я хвилювалася за збереження життя і здоров’я дітей, а тільки потім — за основи знань і розвиток здатностi навчатися. Глибина і значущість тем, які доводиться опрацьовувати, готуючи матеріал до друку — це вже рівень державної політики в освіті. Я дуже переживаю за те, щоб зуміти правильно розібратися у тому, що відбувається, пояснити часом приховану суть явища, допомогти зорієнтуватися і не збити з пантелику тих, хто довіряє нашому виданню.
До В’ячеслава ДАРПІНЯНЦА :
— Чи важко вам працювати в стилі «журналістського екстриму»?
— Запитання, відверто кажучи, заганяє у глухий кут. Працювати мені не важко, навпаки — цікаво. Що стосується екстриму — то його, повірте, буває й більше. Скажімо, коли стоїш у спарингу проти 100-кілограмового суперника чи, напружуючи останні сили, відчуваєш, що до логічного завершення підкорення скелястої вертикалі їх може і не вистачити. Досі вистачало. Сподіваюся, вистачить сил і в журналістиці. Ідеалів, тобто кумирів, на полі своєї професійної діяльності не маю. Позначається, напевно, християнське виховання. Iз задоволенням читаю статті Сергія Рахманіна, Яни Мойсеєнкової, головного редактора журналу «Бухгалтер» (пробачте, забув як звуть, спасибі, що сам «приходить» на сторінках друкованих видань Вітчизни), Сергія Сироватки і Миколи Несенюка... та багатьох інших. Якщо ж говорити про ідеали абстрактно, то, переконаний, що головне в журналістиці — інформація. Недурній людині голі факти, цифри, цитати і так усе скажуть. А ні — то чого розпинатися, влаштовувати отакий «журналістський екстрім»? Можу, проте, відзначити ще один ідеал — аналітичний підхід до обробки цієї самої інформації. У нашій країні прийнято говорити і писати про те, що не так, не вказуючи чому так, а не отак, як повинно і може бути. Що багато у нас не так — зрозуміло абсолютно усім. А в іншому — під брижами очевидної «нетакості» — прекрасне поле для роботи журналіста та пожива для роздуму.
До Катерини ДЯДЮН :
— Не погоджуюся iз суворими думками про білоруські реалії. Зрозуміло, нинішні порядки у цій молодій державі не завжди заслуговують на захоплення і наслідування. Але не все ж там настільки погано, як це подається у статті К. Дядюн «Країна, якої немає?», що надовго запам’яталася. Не такі вже ми благополучні, щоб висвітлювати події в сусідній країні з почуттям власної переваги. На мій погляд, публікація носить полемічний характер. Але чому читацьке інакомислення залишилося незатребуваним?
— Я вже змирилася з бурхливою реакцією на мою «білоруську» статтю. Це дивно, адже мені хотілося висловити солідарність і співчуття братньому народу.
Ті, кого матеріал обурив, не можуть причепитися до жодного факту. Моя поїздка була недовгою, і в статті описано перші враження, що виникають у будь-якого гостя Мінська. Інші дані почерпнула з розмов із білоруськими колегами та газет, які може купити кожен бажаючий. Тому, думаю, справа не в «інсинуаціях». Просто в глибині душі у багатьох живе цілком зрозумiла ностальгія за таким зрозумілим і ситим радянським минулим. І лукашенківська Білорусь (в їхньому баченні) — остання оаза способу життя, що зникає. Не ображайтеся на мене, навіть якщо я руйную ваші уявлення про «землю обітовану». Прийміть, якщо зможете, зміни навколишнього світу — вони неминучі.
А «читацьке інакомислення» ми завжди вітаємо. Та після публікації «Країна, якої немає?» прийшов тільки один злий лист від читача — також багатий на емоції і також без жодного аргументу.
— Чи є в Європі країни, де жодна телекомпанія не веде передачі виключно державною мовою? Чи це тільки в Україні? Хто зацікавлений у цьому?
— Розумію натяк на ущемлення на нашому ТБ закону про мову. Приємно, що є люди, небайдужі до зміцнення української державності. Але, вважаю, ваша стурбованість дещо перебільшена. Із загальнонаціональних каналів хіба що на «Інтері» переважають російськомовні передачі. Та й не завжди можна виконати вимоги закону. Він зобов’язує показувати 30% українських фільмів, тоді як наше кіновиробництво практично заморожене. До того ж ситуація на телебаченні відображає проблему з мовою в Україні загалом. Наприклад, із нових програм до топ-десятки рейтингу, швидше за все, завдяки російській мові, потрапляють тільки «Подробиці» (того ж «Інтера»). Комерційні ЗМІ (включаючи радіо і газети) вважають, що невигідно, та й негуманно залишати без джерел інформації рідною мовою істотну частину населення країни. Думаю, ви погодитеся, що це було б очевидним порушенням прав людини.
На жаль, у мене не було можливості докладно вивчити ситуацію з дотриманням прав різних мовних груп у країнах усієї Європи. Але, наскільки я пам’ятаю, телеглядач Нідерландів може дивитися канали різними мовами (крім голландської — англійською, німецькою, французькою). Крім того, якщо на голландському каналі ставлять фільм англійською мовою, він іде без перекладу. Вважається, що англійську там знають усі громадяни. Маю надію, рано чи пізно ми прийдемо до європейської толерантності i вміння урiвнювати інтереси різних мовних груп.
До Петра ІЖИКА :
— Україна планувала встановити лічильники на воду, опалювання, газ протягом п’яти років (1992-1997 рр.). У чиї функціональні обов’язки входила ця робота? Лічильники так і не встановили. А ми поспішаємо до Європи, де лічильники встановлено ще 40 років тому.
— Взагалі ці лічильники повинні були б встановлювати громадяни. Однак, з другого боку, це дуже невигідно комунальним службам, які часто зазнають великих збитків через те, що давно застаріли всі мережі. У разі ж установлення лічильників їм довелося б відносити ці втрати на збитки житлово-комунальних підприємств. Зараз такі втрати відшкодовуються за рахунок громадян і підприємств-користувачів цих послуг.
— Хто з керівництва держави зацікавлений у тому, щоб самогон лився Україною широкою рікою, знищуючи українців?
— Боротися з самогоноварінням не так просто, як здається. Горбачовська антиалкогольна кампанія наочно показала, що репресивні заходи можуть мати протилежний ефект. Безумовно, держава зазнає втрат як матеріальних, так і моральних, однак самими законами цю проблему не вирішити (можна тільки загнати виробників зілля у підпілля). Не треба скидати з рахунку загальну культуру споживання алкоголю і рівень життя. Очевидно, держава досить терпимо ставиться до самогоноваріння тому, що вважає, що зараз не час викликати соціальне невдоволення серед малозабезпечених верств суспільства.
