...Насамперед хочу подякувати газеті «День» і її головному редакторові пані Ларисі Івшиній за висвітлення вже нині ніби призабутого голоду на території Східної та Південної України в 1946—1947 роках. Також необхідно подякувати журналістові з Волині — Андрієві Бондарчуку, котрий провів велику роботу з висвітлення цього важливого питання, тобто про допомогу волинян (і не тільки) нашим братам із Великої України, як у нас тоді казали.
...Наприкінці квітня 1944 року, після визволення від німців Тернополя (15. 04. 1944 р.), лінія фронту зупинилася в наших краях на річці Стрипа. Радянські війська готувалися до нового наступу, підтягували тили, а німці зміцнювали оборону чи, може, відходили на запасні позиції.
Ми жили тоді на хуторі Доли біля села Купчинець, що над Стрипою, тобто на відстані 5 км від річки. І всіх людей, хто проживав в зоні розташування радянських військ, евакуювали на схід, на віддаль 35—45 км.
Наші дві сім’ї (наша та маминого брата, чоловіки — на фронті) опинились у с. Скоморохи (нині — Тернопільського р-ну). Там майже в кожній хаті були переселенці з Купчинець, Яструбово, Городища, Слобідки та з інших прифронтових сіл. Нас, десять осіб, поселили в хату господаря Мудрого, площею десь 20—25 кв.м. Усього 13 душ, щоправда, була ще стодола, де спали дорослі. Ми, семеро дітей (найстаршому було дев’ять років, а найменшому один рік), спали на долівці, на принесеній щовечора соломі. Там ми перебували майже три місяці. Тепер навіть важко уявити собі, як у таких умовах можна було жити. І господарі, й сусіди їхні хто чим міг допомагав нам, бо співчували.
Великим позитивом для нас було те, що ми привели з собою дві корівчини, деяку кількість муки, круп, картоплі. Мені тоді йшов сьомий рік, і багато епізодів запам’яталося назавжди. Ми всі вдячні цим людям за те, що нас прихистили й допомагали, як могли. Отже, співчуття чужому горю — це людська властивість, особливо якщо ти сам переживав подібне.
У кінці липня, а може, на початку серпня нам дозволили повернутися в рідну домівку, в спустошений війною край. І крок за кроком наші матері (батьки ще не повернулися з війни) відновлювали знищене війною обійстя, орали, сіяли, плекали худобу, ростили нас, дітей, у надзвичайно складних умовах. Навіть на перших порах по черзі сусіди тримали вогонь, бо не було ні сірників, ні запальничок, а ввечері в банці з-під консерви переносили вуглики. Про той період можна багато писати, але це окрема тема.
Так-от, у 1946—1947 роках до нас майже кожен день приходили знедолені люди, в деякі дні їх було по п’ять-сім чоловік (залізнична станція від нас була у трьох кілометрах): когось нагодували обідом, комусь дали кусень хліба зі смальцем, іншим — мірку зерна, квасолі, круп чи картоплі. Багатьох із них приймали на ночівлю, приносили солому до хати й стелили на долівці. Пам’ятаю, що майже всіх їх наші дорослі запитували, звідкіля ж вони. Найбільше мені запам’яталася Кам’янець-Подільська, Харківська, Вінницька, Київська області.
А ще були в нас (напевно, не менше, а може, й більше) прохачі з Молдавії та Буковини, вони себе називали «бассарабцями» і казали, що в них голод через повінь (так мені здається, а можливо, і через засуху).
Багато людей просили, щоб дали їм притулок на деякий час, і пропонували свої послуги по господарству (в нас колгоспів не було, мали одного коня і обробляли декілька гектарів). І хоча ми самі обробляли землю і вели господарство, але іноді, зважаючи на їхні прохання, декого залишали на деякий час. Вони, зокрема, допомагали нам, дітям, пасти худобу, рубали дрова тощо...
Не знаю, як назвати наш рівень життя в той час, але ми не голодували: хліб, молоко, картопля, каша гречана — це була основна їжа (зрозуміло, що й овочі — огірок, цибуля, морква тощо). Із землею до 1950 року (поки не заснували колгоспи) в наших краях, особливо на хуторі Доли, не було проблем, бо в 1939 — 1940 роках більшовицька влада вивезла у Сибір усіх поляків-колоністів і декілька заможних українських господарів. Їхні землі лежали навколо перелогом (не оброблялась). Тобто бери та обробляй, але без належної примітивної техніки, коней і робочої сили багато не обробиш.
Не можу обійти ще такого питання, як обов’язкові поставки державі. Не всі молоді люди знають, що кожен двір був зобов’язаний продати державі за безцінь щорічно: молока — 240 літрів (якщо одна корова), яєць — 360 штук, м’яса — 75 кг, ще — зерно, картопля, шерсть і грошовий податок (кількості вже не пам’ятаю). Так жила абсолютна більшість селян-галичан, але вони співчували знедоленим українцям та «бассарабцям» і не вважали цю допомогу ні геройством, ні подвигом, бо й самі опинялися в скруті під час Першої та Другої світових воєн...
До речі, моя дружина з Черкаської області й добре пам’ятає голод, бо батько, працюючи на машинобудівному заводі, щодня приносив «бохонець» (кирпич) хліба, якого мама розрізала на 12—16 частинок, видавала на вечерю по кусочку, а решту ховала в скриню ьпід ключ і видавала знову до снідання чи обіду (батько, мати, четверо дітей, бабуся і дідусь)...
Як жаль, що тему голоду на Великій Україні в 1946 — 1947 роках і допомогу голодуючим так пізно порушено. Якби хоч 20 років тому — живих свідків було б набагато більше.
