Уже відійшли в минуле цьогорічні пасхальні й поминальні дні. Наче два кольори, переплелися вони на одному життєвому полотні. Червоне й чорне, Радісне Христове Воскресіння та печальна пам’ять за рідними, друзями та знайомими. І так щовесни, рік у рік. Зі століття в століття. Скільки живе наша християнська віра, надія і любов. Незважаючи на відстані й навіть матеріальні скрути, сходимося, з’їжджаємося, злітаємося вже не до свого дому — у багатьох він давно в іншому місці, навіть в іншій країні, — а до їхнього, до того уквітчаного горбочка землі, що назавжди став для них вічним, а для нас — святим. Із нами пам’ять про них — найближчих, найрідніших, найдорожчих. Уважно вдивляємося в їхні обличчя, що викарбувані на гранітних, базальтових, мармурових плитах, заховані у скромних рамочках на залізних хрестах. Вчитуємося у скорботні слова, в цифри, між якими пройшло все їхнє життя. І згадуємо їхній голос, жести, риси обличчя, навіть мовні інтонації. Усе, що зберегла пам’ять. До дрібниць. І ми подумки вже розмовляємо з ними, наче разом згадуємо прожиті роки, з ким під одним дахом прожиті, з ким на одній вулиці, в одному місті чи селі. І знову переживаємо ті роки, дні, години, що були разом, і які на відстані років так швидко промайнули. А тоді здавалися вічністю, якій немає кінця. І картаємо, звинувачуємо себе, що когось не долюбили, комусь не додали ласки, тепла й уваги, а комусь не відповіли взаємністю. А когось і образили. Але вже нікого й нічого не повернути. Як і не забути... Правду кажуть: любити й цінувати людину за її життя складніше, а ніж по її смерті. У багатьох буває й навпаки.
У ті пам’ятні дні мені довелося побувати на Волині, де поховані найрідніші мені люди, і на Черкащині, де могили людей теж близьких і рідних. Боже, скільки переговорено, передумано, переосмислено за ті кілька днів, годин і навіть хвилин мовчазного спілкування з тими, кого вже нема серед нас і ніколи не буде. І з тими, хто живий і береже пам’ять. Як зараз бачу — сидять чи стоять купками люди біля могил, наче птахи біля рідного гнізда. І довкола тиша. Аби не потривожити спокій покійних, аби не зруйнувати ту невидиму ауру, що панує біля кожної могили. То святі миттєвості. Це ті почуття, ті найдорожчі цінності, якими наділена тільки людська душа й серце. Тільки вони здатні й на любов, і на прощення. Але за життя ми не часто задумуємося над цим. Не цінуємо й не бережемо те, що від діда-прадіда дісталося — родинну любов, шану й пам’ять. Як найдорогоцінніший спадок. Як найкоштовніший скарб. Бо все інше — тлінне. Пригадую одну зустріч двох рідних братів, яка мене найбільше вразила. По суті, це була німа сцена. Петро й Микола, так звуть братів, живуть в одному районі, за 20 кілометрів один від одного. Але зустрічаються лише раз на рік, на проводи. Так у нас називають поминальні дні. Десь годину вони стояли мовчки, як вкопані, не зводячи погляду з могил батьків. Потім чи то присутність сусідів, чи мій допитливий погляд змусив їх перервати цю німу сцену. І молодший Петро раптом чи то запитав у старшого, чи про себе вголос подумав:
— Оце, Миколо, з того часу, як померла п’ятнадцять років тому мама, а через рік — тато, ми з тобою зустрічаємося тільки на цвинтарі.
Якусь мить вони обоє стояли мовчки, з опущеними очима, і, мабуть, шукали відповіді на запитання: «Чому?» Чому так трапилося і продовжується досі? Потім кожен довго дивився на фотографії батьків, вибиті на чорній мармуровій плиті. Але, зустрівшись знову поглядами, відвели очі у бік. І... розійшлися. Кожен пішов зі своєю родиною своєю стежкою. Спільної вони так і не обрали цього разу. А жаль, що не знайшлося в серці місця для прощення. Навіть біля могил батьків.
І справді, чому так буває? Поки живі батьки, то злітаються, хоч і не завжди, як ті птахи, діти до родинної оселі. А не стає мами й тата, і починають віддалятися одне від одного, стають і не чужими, і не зовсім рідними, а ніби просто знайомими.
І ще запам’ятався один епізод. В одному із сіл Черкащини родина, осіб мабуть із десять, прямо з цвинтаря перейшла на інше «кладовище» — на вулицю, де мертвими пустками стояли хати. Біля однієї з них і зупинилися вони. І почалися спогади, у яких брали участь усі: й дідусь із бабусею, і їхні діти, й онуки — усім було про що згадати. І про грушу-дичку, яка розчахнулася чи то від старості, чи від удару грому, і про вишні, що засохли на другий рік після того, як дім осиротів. А якими смачними були вареники з вишнями! А пироги! І про колодязь сказали добре слово. Його ще покійний прадід Максим самотужки після війни викопав, майже півстоліття всі пили смачну, аж солодку воду. А тепер про нього нагадує кілька штахетин та валок із корбою, на якій ще залишилися іржаві сліди від ланцюга. А можливо, десь там глибоко, під купою різного сміття, ще б’є джерело? Як єдиний живий свідок на обійсті колишнього родинного гнізда. І не висихає, і не замулюється, а чекає. Адже покійний прадід, коли викопав колодязь і взяв у долоні цю воду, то сказав привселюдно: «На століття вистачить! І для мене, і для моїх праправнуків». Але життя по іншому розпорядилося. І колодязь, і все живе й неживе разом з ним у пам’ять перетекло. І слава Богу, хоч у пам’ять, а не в безпам’ятство.
Справді, то були особливі дні, коли ми всі, незалежно від віку і статі, місяця й року народження, перебували не під різними зодіакальними та астрологічними знаками, а під одним небесно-земним знаком — ЗНАКОМ ПАМ’ЯТІ.
