Відсутність в опозиції загального концептуального бачення зміни державної системи, що помітив політолог Євгеній Середа («Контрмобілізація», «День» № 10, 22. 01. 2014), призводить до її нездатності запропонувати реальний план дій. Але хто саме з її лав повинен такий план запропонувати? І найголовніше — на чому цей план повинен ґрунтуватися? Невже на якійсь примітивній ідеї на кшталт «Уб’ємо дракона!» — і все? Нехай так, уб’ємо, а далі що? Чи не стане після цього драконом той, хто займе його місце?
На погляд автора цих рядків, відповісти на пекучі питання сучасності вже давно повинна була українська наукова еліта, з чим згоден і відомий соціолог Євген Головаха. Він зауважив: «Необхідні офіційні заяви від професійних співтовариств. Я не чую письменників, художників, академіків, усіх тих, кому давали усілякі почесні звання. Вони не розуміють, що на них головна відповідальність? Вони все отримали від суспільства, їх нагородили всім, чим можна, де їхнє слово, коли це необхідно для країни?» («Діалог або точка неповернення», «День» № 11, 23. 01. 2014). Не думаю, що письменники-прозаїки, поети, художники, архітектори, кінорежисери, всі фахівці в галузі технічних наук готові взятися за цю справу, оскільки їхня творча праця та сфера діяльності зовсім інші, а ось науковці — гуманітарії, академіки суспільних наук... Одним словом, ризикну дати свою відповідь на запитання шановного Є. Головахи.
Вочевидь, що причин бездіяльності та мовчання вченого сектора країни декілька. По-перше, вирішення наших цивілізаційних проблем вимагає довготривалої, кропіткої праці. При тому що, як правило, наші гуманітарії пов’язані з дослідженнями, на які йде бюджетне фінансування, яке постійно бідніє, вони зобов’язані декларувати мету та завдання цих досліджень. Останні не завжди можуть збігатися зі способом мислення чиновників, які виділяють гроші, і отримати якусь копійку виявляється неможливим.
По-друге, науковці зазвичай пов’язані з викладацькою роботою у вишах, що забирає багато енергії та часу. Працювати при цьому самостійно, далеко від академічної текучки, для них — нереально.
По-третє, глибинні причини системної політичної та соціально-економічної кризи в Україні пов’язані з ідейними основами нашого суспільства та держави. Вдаватися до тонкої матерії переконань, багатих у нас на псевдоідеологічні помилки, забобони та міфи, для наукових світил — дуже небезпечно. Неминуче доведеться, як мінімум, торкнутися теми радянського періоду, критично оцінити морально-духовну основу СРСР — марксизм, «влізти» в сучасний стан суспільної свідомості тощо. Тому є загроза, м’яко кажучи, несхвалення досліджень з боку КПУ й інших лівих сил, суперечками з ветеранами, які досі вихваляють Сталіна, і навіть ускладненням відносин із Росією, президент, якої вважає розвал «імперії зла» (Р. Рейган) найбільшою катастрофою сучасності. Навіщо їм це?
По-четверте, неабияке значення мають особисті світоглядні переконання самих науковців, які внутрішньо не можуть перебудувати своє власне, індивідуальне мислення (пригадаємо відчайдушний заклик М. Горбачова, який так і залишився лише словами). Перелік причин інтелектуального дезертирства української науково-гуманітарної еліти, відходу її від «головної відповідальності» можна продовжувати і продовжувати.
Автор цих рядків розробив алгоритм трансрівневої корекції мислення (ТКМ) українського суспільства. Механізм впровадження в Україні ТКМ, на мою думку, може бути запущений таким первинним кроком, як створення у великих містах груп або гуртків інтелектуального дискурсу, що виходить зі статті політолога Михайла Басараба («Нація втраченого дискурсу», «День» № 203, 7. 11. 2013). Цілком згоден із його твердженням: «Мислячі українці повинні з надією чекати і з вірою сприймати висновки дискусії, які тут вестимуться. Саме тут повинен формуватися порядок денний для національного дискурсу, саме тут повинні правильно формуватися проблеми, а отже, і варіанти їх розв’язки». Справа за малим: дати відповідь на те, як все це організувати і на практиці здійснити.
